Категорії діалектики і загально-наукові поняття

5. У самому стилі мислення, усвідомлення дійсності. Для метафі¬зики характерна однобічність, абсолютизація, прямолінійність, закосте¬нілість, негнучкість. З точки зору діалектики, щоб справді знати пред¬мет, необхідно охопити, вивчити всі його сторони, всі зв'язки і опо¬середкування. Треба розглядати предмет у його розвитку, саморусі, зміні. Практика людини має увійти в повне визначення цього пред¬мета як критерій істини.

6. У розумінні суті істинного знання. Якщо діалектика виходить з того, що істинне знання предмета досягається через суперечливий синтез його протилежних визначень, то метафізика істинність такого знання обмежує принципом "або—або", "або те, або інше", синтез протилежних визначень виключається.

7. У розумінні самої суті пізнання. Метафізика розглядає його як результат, діалектика — як процес, що дає змогу охопити суперечливу єдність абсолютної і відносної істин, показати їхню складність, діалек¬тику зв'язку, якісні переходи від емпіричного до теоретичного рівнів.

8. І, нарешті, останнє. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в тяжінні першої до побудови однозначної, статичної і умоглядної картини світу, до підміни дійсно цілісного осягнення його абстрактними конструкціями, перенесеним закономірностей розвит¬ку окремих сфер дійсності на весь світ в цілому у спробі дати завер¬шену і незмінну світоглядну систему, що з точки зору діалектики є недостатнім і тому неприйнятним.Розглядаючи альтернативність метафізики і діалектики, необхід¬но, однак, підкреслити, що метафізика не є чимось нелогічним, не¬розумним, безрезультатним. Метафізика — це історично неминуча філософська теорія розвитку і метод пізнання, котрі займають певне місце в розвитку філософії, її категорійного апарату. Наприклад, ме¬тафізика дала змістовну трактовку таких важливих проблем, як спів¬відношення свободи і необхідності, з'ясувала природу загальних по¬нять, істотно збагатила понятійний і термінологічний словник філо¬софії тощо. Однак з розвитком науки метафізика виявила свою недо¬статність і поступилась діалектиці як більш сучасному методу пізнан¬ня, усвідомлення дійсності.

Таким чином, історично склалися дві альтернативні концепції — метафізика і діалектика. Вони є протилежними за рядом важливих, фундаментальних начал, а саме: джерелом розвитку, руху та зміни;

розумінням зв'язку старого і нового; механізмом переходу від старої якості до нової; спрямованістю розвитку; за розумінням суті істинно¬го знання, суті пізнання; за стилем самого мислення, а також побудо¬вою наукової картини світу.

Діалектика як філософська теорія розвитку, що грунтується на розумінні його суперечливості, сама є ілюстрацією цієї теорії, бо вклю¬чає в себе дві протилежні взаємодіючі позиції — позитивну (ствер¬джувальну) і негативну (заперечувальну).

Діалектика, з одного боку, виправдовує існуючі порядки, стан, речі, однак, для певних умов, для певного часу. І в цьому полягає її позитивна (стверджувальна, або "консервативна") позиція. З іншого боку, діалектика виходить з абсолютної змінності, плинності речей, станів, порядків, "ліквідації" того, що є, для розвитку того, що буде. Однак ця ліквідація, негативність не може бути абсолютною, тоталь¬ною, оскільки в такому випадку розвиток став би неможливим. Ге-гель розрізняв абстрактне і конкретне заперечення. Перше має нігі¬лістичний характер, друге, — діалектичний як “зняття”, тобто не просто знищення старого, а затримання того, що необхідне для дальшого розвитку нового.

Висновки

Вже у найелементарніших ситуаціях діяння людина упевнюється у можливості вибору різних його варіантів, серед яких є багато таких, що виключають одночасну реа¬лізацію одне одних через їх взаємосуперечливісгь. Легко помітити далі, що все реалізоване (як у людській діяль¬ності, так і в природних процесах навколишнього світу) є результатом зіткнення тенденцій протиборства, суперечнос¬ті протилежностей. І вже надто впадає у вічі плинність, мінливість, пластичність усього зовні стійкого і непоруш¬ного. Це було помічено багатьма мислителями вже в гли¬боку давнину. Так, Геракліт прямо уподібнює світ річці, в яку неможливо вступити двічі, оскільки на того, хто вхо¬дить в одну й ту ж річку, течуть все нові й нові води. Вод¬ночас стародавні мислителі бачили непорушність і постій¬ність реальності. Зокрема, сучасник Геракліта Парменід підкреслював єдність і нерухомість буття і, відповідно, ілю¬зорність руху, оскільки, мовляв, буття «вщерть» заповнює світ і йому просто «немає куди рухатися».