Теорії вроджених ідей

Передовсім, зазначає Дж. Локк, прибічники теорії вро джених ідей посилаються на факт загальної згоди люде( щодо окремих понять, принципів, самоочевидних істин. Як уважають картезіанці, на користь існування вродженим ідей свідчить існування таких умоглядних і практични?! принципів, до яких, наприклад, належить логічний закон суперечності, згідно з яким річ одночасно не може бути і не бути. Найважливішою такою ідеєю є також ідея Бога Натомість Дж. Локк доводить, що насправді таких прин¬ципів, які б визнавалися усіма без винятку людьми, не іс¬нує. Скажімо, багато так званих вроджених ідей не знайомі дітям, дикунам або ідіотам. Той же закон суперечності ві¬домий лише обмеженому колу освічених людей. Багато людей взагалі не має найменшої уяви про такі речі, як субстанція. Що ж до ідеї Бога, котра згідно з картезіансь¬кою філософією лежить в основі всієї пізнавальної діяль¬ності людини, то різні народи мають різні уявлення пре Бога, а деякі з них узагалі живуть без такої ідеї. Практич¬ні принципи або вимоги моралі, якими керуються у своєму житті ці народи, також різняться між собою і часто навіть мають протилежний зміст. Дж. Локк указує на відносний характер усіх моральних норм.

Але якщо навіть припустити існування загальнозначу-щих положень, які визнають усі люди, з цього ще не випли¬ває існування вроджених принципів. Ті, що посилаються на загальну згоду, зазначає Локк, помилково вважають, що людей нічого не вчать і вони самі нічого не вчаться пе¬ред тим, як зможуть висловити цю згоду. Але ж вони по¬винні вивчити для цього хоча б слова та їхні значення, бо «ні те, ні друге не народилося разом із ними» [35, 1, 109}. Слова потрібні людям для позначення ідей, які, як дово¬

Одним із головних аргументів, на якому грунтується теорія вроджених ідей і навколо якого розгортались гострі суперечки, було твердження, що розум постійно мислить, себто твердження про його безперервну діяльність. Це своє¬рідний стрижень раціоналістичної концепції пізнання. І, справді, якщо в душі від самого її народження присутні ідеї, то це означає, що душа постійно перебуває у стані ак¬тивної діяльності, вона весь час усвідомлює ці ідеї, мис¬лить їх. Однак Локк спростовує це твердження і посила¬ється на факти з реального життя. Досвід, указує він, свід¬чить, що людина не може діяти і мислити постійно. Люди нерідко перебувають у такому стані, коли у них не виникає ніяких думок. Душа перестає мислити, коли людина, на¬приклад, у стані сну або втрачає свідомість. Аргументи Локка виглядають досить переконливими, але вони втрача¬ють сенс, якщо згадати відмінність між актуальним мис¬ленням, мисленням, що усвідомлює себе, і мисленням по¬тенційним, що не досягає форми самосвідомості. Саме на таку відмінність вказує у полеміці з Дж. Локком прибіч¬ник раціоналізму Г. Лейбніц, увівши поняття про непомітні для свідомості позасвідомі уявлення.

Однак Дж. Локк не вважає цю точку зору переконли¬вою. Гадка про непомітні для свідомості уявлення видаєть¬ся йому безглуздою. «Це щось вище за філософію»,— каже Локк. «Бути у душі і не бути усвідомленим» — це для ньо¬го явна суперечність, це все одно, що «бути і водночас не бути у душі». А логічна суперечливість, як відомо, і є фор¬мальним виразом змістового безглуздя.

Вчення про досвідне походження ідей. Досвід зовнішній і внутрішній. На противагу раціоналізму Локк наполягає на тому, що всі ідеї і принципи, всі знання, що містяться в душі людини, вона здобуває власним досвідом. На питан¬ня, звідки душа отримує зміст своїх міркувань і знань, Локк відповідає: «З досвіду. На досвіді грунтується все наше знання, від нього воно врешті-решт походить» [23, 1, 154}. Така позиція свідчить про емпіризм Дж. Локка. Але як він розуміє досвід? На думку Локка, досвід у найбільш загальному вигляді є усім, що діє на свідомість людини і засвоюється нею протягом життя. На перших етапах цьо¬го життя, у момент народження людини, її душа є порож¬ньою, вільною від будь-яких ідей або принципів, і лише поступово-досвід заповнює це «порожнє місце» (етріу са-Ьіпеї) [35, 1, 103}. Душа на час народження людини нага¬дує чистий аркуш паперу або чисту дошку (іаЬиІа газа). І знову Дж. Локк посилається на реальні факти психічного розвитку дитини. Якщо уважно спостерігати за новонаро¬дженими, вказує він, то будемо мати мало підстав для то¬го, щоб уважати, що вони принесли з собою якісь ідеї. Адже. «за винятком, можливо, неясних ідей голоду, спра¬ги, тепла і деяких болей, які вони відчували у череві ма¬тері, у них немає жодних виявів яких-небудь певних ідей, і особливо ідей, що відповідають словам, якими позначені ті загальні положення, що сприймаються як вроджені прин¬ципи» [35, 1, 135}.Уявлення про душу людини як про чистий аркуш папе¬ру е логічним наслідком критики раціоналістичної теорії вроджених ідей. Згідно з цим уявленням душа не може ма¬ти у собі якихось позадосвіднчх знань. Звичайно, понят¬тя «чистої дошки» є певною ідеалізацією, воно слугує для позначення того межового стану, з якого починається індивідуальна історія людської психіки. Воно має переко¬нати у правильності емпіристичних настанов локі^зської теорії пізнання, адже поняття про душу як чисту дошку начебто засвідчується реальними фактами. Проте посилан¬ня на історію психічного розвитку дитини обертається про¬ти самого Локка, оскільки, як свідчить досвід психології, ніякої порожньої душі не існує. Уявлення про душу як про

Істотною вадою локківської теорії пізнання справедли¬во вважається так звана гносеологічна робінзонада, коли суб'єкт пізнавальної діяльності,— наділений свідомістю ін¬дивід,— береться поза суспільними формами його буття, незалежно від вироблених людством форм духовної куль¬тури. Але у таких поглядах виявляється і загальне для фі¬лософії Нового часу прагнення ствердити самодостатність і суверенність людської особи, незалежність її розуму від зовнішніх чинників, ідеологічних догм або наукових авто¬ритетів. Як і Декарт, Локк виступає проти авторитаризму у науці, він бачить гарантію наукової достовірності у до¬сягненні її власним розумом. «Люди мають самі мислити і пізнавати»,—проголошує він [35, 1, 154}. «Ми з такою самою підставою можемо сподіватися пізнавати чужим ро¬зумом, як бачити чужими очима» [35, 1, 151}. Звичайно, що з таким твердженням важко погодитись, оскільки можливості людського розуму у пізнанні дійсності значно розширюються саме завдяки можливості «бачити чужими очима», завдяки накопиченню загальнолюдського досвіду. Але пафос таких тверджень зрозумілий.