Норми з точки зору філософії

Наприклад. У суспільствах з давніми традиціями ліберальної демократії багатство посідає одне з вищих місць на шкалі цінностей і при цьому культурно заохочуються тільки законні шляхи й засоби його досягнення. У часи ж “радянського суспільства” багатство не мало такого позитивного ціннісного навантаження, не існувало й ніяких інституційно окреслених форм поведінки для досягнення багатства як мети. Відповідно з цим негативна оцінка багатства асоціювалась з переконанням, що багатство досягається виключно незаконним, злочинним шляхом. Суспільство, яке прагне відійти від цього й має намір стати на шлях ліберально-демократичних засад, у складні трансформаційні часи ще містить протилежні ціннісні установки, а саме: позитивну оцінку особистого багатства як мети життєдіяльності зі збереженням громадської думки, що багатство здобувається тільки незаконними засобами.

Або ще один приклад, тепер навколо проблеми індивідуалізму й колективізму. Для ліберальної демократії характерним є визнання абсолютної цінності людини, пріоритет свободи й інтересів окремої особи по відношенню до суспільства. Однак тут індивідуалізм не ототожнюється з егоїзмом і готовність прийти на допомогу ближньому не скасовується індивідуалістичною установкою. В офіційній же “радянській” системі цінностей індивідуалізм негативно оцінювався, однозначно ототожнюючись з егоїзмом, і навпаки – колективізм нерозривно поєднувався з альтруїзмом. Відтак, у перехідний період є реальна загроза формування такої внутрішньо суперечливої ціннісної установки, коли віднині реабілітований індивідуалізм як і раніше ототожнюється з егоїзмом. Загальна небезпека внутрішньо суперечливих ціннісних установок полягає в тому, що вони провокують поведінку, яка фактично відхиляється від загальнолюдських цінностей і в той же час десь виправдовується недозрілою громадською думкою як така лінія поведінки, що немов цілком відповідає прогресу й потребі часу.Суспільство, в якому девіантна поведінка охоплює значну частину населення, може в певні періоди наближатись до стану аномії (від франц. anomie – беззаконня, безнормність). Згідно з концепцією аномії, яку висунув французький соціолог Еміль Дюркгейм (1858-1917), це такий стан суспільства, коли значна частина його членів негативно або байдуже відноситься до норм, що звернені до них. “У момент суспільної дезорганізації, - писав Дюркгейм, - буде вона відбуватись через хворобливу кризу, або, навпаки, у період сприятливих, але занадто раптових соціальних перетворень – суспільство тимчасово постає нездатним виявляти необхідний вплив на людину ... Загальний стан дезорганізації, або аномії, посилюється тим фактом, що пристрасті менш за все підкорюються дисципліні саме в той момент, коли це найбільш потрібно”.1 (1Дюркгейм Э. Самоубийство: Социологический этюд. М., 1994. С.237-239.) У вченні Дюркгейма про механічну й органічну солідарність суспільства аномія пов’язується з періодом переходу людства від традиційного до сучасного промислового суспільства. Попереднє суспільство виробило відповідну собі систему моральних норм, яка не спрацьовує в індустріальну епоху, а вироблення адекватних моральних норм помітно відстає від темпів прогресу. Вихід зі стану аномії Дюркгейм вбачав у прискоренні переходу до органічної солідарності людей через такі форми взаємного спілкування й діяльності, які найближчі до індивідів і здатні їх інтегрувати в нову колективність. Це не сім’я, оскільки чим далі, тим зменшується її економічна функція, це й не держава, бо вона надто віддалена від індивіда, і не релігія, що нині набуває абстрактного і інтелектуального вигляду. Дюркгейм покладається на провідну роль професійних груп, або корпорацій, які є єдиними суспільними групами, що можуть відтворити колективність на новій технічній основі. Залишимо історії ці конкретні думки великого французького соціолога, відзначимо для себе тільки загальну корисність ідеї про такі періоди, коли криза старої системи норм і забарність складання нової надовго дезорієнтує людей, накладає печатку мовчазного трагізму й терплячості на людей з високим сумлінням і легко розв’язує питання про муки совісті у людей, які ніколи й не знали інших способів дотримування норм, ніж відчуття страху чи догідливої холопської покори.

Зупинимось нарешті на деяких теоретичних можливостях, які несе в собі звернення філософії до нормативної тематики. Відомий уже нам американський вчений Т.Парсонс, послідовно розгортаючи свою загальну соціальну теорію1 (1Див.: Парсонс Т. Система современных обществ. М., 1998. С. 15-45; Парсонс Т. О структуре социального действия. М., 2000. С. 93-153, 415-562.), аналізує структуру соціальних систем і застосовує чотири типи незалежних змінних: цінності, норми, колективи й ролі. Головна функція норм – інтеграція соціальних систем, хоч норми, як ми говорили раніше, мають і інші функції (наприклад, регулятивну). Нормативний аспект системи Парсонс, згідно з Вебером, називає легітимним порядком і включає сюди як право, так і мораль, пов’язуючи їх. Скажімо, якщо правові системи будуються на основі конституційних положень, то в основу конституції покладаються ті загальні моральні цінності й норми, відносно яких громадяни мають згоду. Отже, інтеграція, згуртованість суспільства тим вище, чим більш легітимною є нормативна система. Але як людям досягти бажаної легітимності? Вочевидь, це питання має таку життєву важливість для сучасних суспільств і таку теоретичну силу, що його особливо варто обговорювати.Зовні норми виглядають як певні висловлювання. Люди оцінюють висловлювання з самих різних точок зору: зважають на їх експресивну силу, емоційну забарвленість, взаємоузгодженість елементів одного висловлювання і взаємоузгодженість ряду висловлювань між собою тощо. Важливою характеристикою багатьох висловлювань є їх істинність. Однак, як підкреслює відомий фінський логік і філософ Георг Хенрик фон Врігт серед філософів поширена думка, згідно з якою “норми не мають істиннісного значення, не можуть бути ані істинними, ані хибними”.2 (2Вригт Г.Х. фон. Нормы, истина и логика// Вригт Г.Х. фон. Логико-философские исследования: Избр. тр. М., 1986. С. 290.) Якщо це так, а, напевно, воно так і є, то нема підстав стверджувати, що серед системи нормативних висловлювань можна віднайти деяке вихідне первісно істинне і з нього дедуктивно вивести всі інші норми, які будуть всіма визнаватись за законами розуму. Годі наївно сподіватись, що люди, навіть якби норми й мали істиннісний вимір, взяли б на озброєння їх приписи для своїх вчинків, як це вони роблять стосовно технологічних вимог і правил безпеки. Цього було б замало. Тому для основних моральних вимог, що лежать у підвалинах нормативної системи суспільства, є інші, неістиннісні характеристики, однак такі, що дають людям можливість їх визнавати, і такі механізми й шляхи, які ведуть до легітимізації системи норм. Для з’ясування цього питання ще раз звернемось до міркувань Ю.Хабермаса.3 (3 Див.: Хабермас, Юрген. Моральное сознание и коммуникативное действие. С-Пб., 2000.)