Мова з точки зору філософії

Філософія мови, як і аналітична філософія в цілому, не може не взаємодіяти з іншими сучасними течіями, якими порушуються проблеми свідомості, розуміння, природи помилок пізнання, ролі мови в культурі. Серед них такі течії як герменевтика, структуралізм і постмодернізм, психоаналіз, прагматизм та інші. Багату історію мають і взаємовідносини філософії мови, лінгвістики і логіки. Зважаючи на масштаб, у якому ми тут розглядаємо мову, в подальшому зупинимось дещо тільки на творчих досягненнях трьох учених, котрі, на наш погляд, зробили найбільш значний внесок у вивчення мови та у філософське бачення її ролі.

Першим слід назвати швейцарського лінгвіста Фердінанда де Соссюра (1857-1913). У “Курсі загальної лінгвістики”1 (1Соссюр, Фердинанд де. Труды по языкознанию. М., 1977. С.31-285.), якого вперше було видано у 1916 році за записами студентів, Ф. де Соссюром було висловлено ряд кардинальних ідей, що буквально реформували всі попередні підходи до мови і без яких не могла б відбутися й сучасна філософія мови.

Спочатку Соссюр довів необхідність розрізнення мови й мовлення, виходячи з того, що у мовленнєвій діяльності є дві сторони: індивідуальна й соціальна; перша представлена мовленням, друга – мовою; саме так, бо виконання мовленнєвого акту ніколи не здійснюється колективом, а завжди індивідуально, і тому воно й може бути названо мовленням. Водночас мова не є діяльністю того, хто говорить, а є готовим соціальним продуктом, сукупністю необхідних умовностей, які прийняті спільнотою для забезпечення реалізації здатності до мовленнєвої діяльності, котра є у кожного носія мови. Мовну систему по відношенню до індивідуального мовлення можна порівняти з симфонією, реальність якої не залежить від способу її виконання; помилки, які можуть допустити музиканти-виконавці, аж ніяк не шкодять цій реальності. Однак розведення мови й мовлення не абсолютне, їх існування взаємно обумовлене: мова необхідна, аби мовлення було зрозумілим і тим самим ефективним, а мовлення в свою чергу необхідне для того, щоб мова склалась, тому факт мовлення історично завжди передує мові. Встановивши взаємозалежність між мовою й мовленням, Соссюр підсумовує, що мова є одночасно і знаряддя, і продукт мовлення.

Далі він формулює ще одне важливе положення: мова є системою знаків, що виражають поняття. Якщо уявити собі науку, яка вивчала б життя знаків у суспільстві, то її можна було б назвати семіологією (від грець. σήμείον –знак), тоді лінгвістика була б частиною цієї загальної науки. Мовний знак пов’язує не річ та її назву, а поняття та акустичний образ, які Соссюр ще відповідно називає – означуване (поняття) і означувальне (акустичний образ). Отже, мовним знаком він вважає єдність означуваного й означувального. На базі цих засновків Соссюр формулює два принципи – довільності знака й лінійного характеру означувального. Мовний знак є довільним, але це не свідчить про те, немов означувальне може вільно обиратись суб’єктом мовлення, а свідчить тільки про те, що акустичний образ є довільним відносно означуваного, з яким у нього немає ніякого природного зв’язку. Принцип довільності дає змогу уточнити відмінності термінів “знак” і “символ”. Символ характеризується тим, що він не завжди до кінця довільний, у ньому є залишок природного зв’язку між означуваним і означувальним. Наприклад, терези як символ справедливості не можна довільно замінити аби чим. Суть другого принципу Соссюр викладає так. Означувальне, будучи за своєю природою таким, що сприймається на слух, розгортається тільки в часі і характеризується двома ознаками: а) воно має протяжність; б) ця протяжність має один вимір – це лінія (звідси вихід на письмо).Оскільки слова органічно вписані в мовну систему, то вони мають не тільки значення, а й значимість, яка залежить від словесного оточення. “Входячи в склад системи, слово наділено не тільки значенням, а ще й головним чином значимістю, а це щось зовсім інше.” – зауважує Ф. де Соссюр.1 (1 Соссюр, Фердинанд де. Труды по языкознанию. М., 1977. С. 148.)

Життя мови у часі Соссюр визначає через другу дихотомію1 (1Термін “дихотомія” походить з давньогрецької і означає послідовний поділ чогось цілого на дві частини, а за тим кожної частини знову на дві і т.д. Перша дихотомія стосувалась поділу мовленнєвої діяльності на мову й мовлення.), яку він назвав синхронія і діахронія. У лінгвістиці ці терміни означають - співіснування мовних явищ в одну епоху (синхронія) і історичну послідовність розвитку мовних явищ (діахронія). Обидві дихотомії Соссюр зображує так:

синхронія

мова

мовленнєва діахронія

діяльність

мовлення