Мова з точки зору філософії

Своє відношення до світу, до інших людей кожен здійснює не лише практично, а й висловлює, тобто виражає мовними засобами. Та мова й сама постає перед нами як справжній і дуже значущий світ, вона безпосередньо пов’язана з повсякденним життям, вживається у буденному і діловому спілкуванні, “звучить” у нашій свідомості під час мовчазного міркування. Для кожного з людей мова є ще й дійсність, до якої слід ставитися з повагою, врахувати її правила, вимоги. Мова сприяє узагальненню й передачі досвіду груп, поколінь, народу. Завдячуючи мові, ми залучаємось до соціально-історичного досвіду людства, отримуємо через неї певні схеми підходу до світу, засвоюємо засоби упорядкування знань.

Найбільш широкі відомості про мову можна отримати з курсів мовознавства (лінгвістики), і тут філософія, як і в інших випадках, не претендує на підміну собою спеціальних наук. Однак мовна тематика здавна входила в коло філософських інтересів і багато хто з філософів доклав значних зусиль у розвиток мовознавства, починаючи, наприклад, з давньогрецького софіста Протагора (490 – 420 р. до н.е.), який першим почав звертати увагу на час дії у висловлюваннях і відкрив дієслово. Мова органічно ввійшла у сферу досліджень новоєвропейських філософів разом з переміщенням їх інтересів у бік гносеології (так званий “епістемологічний поворот”). Визначаючи велику роль мови у пізнанні, філософи ще з XVII ст. звернули увагу на труднощі, що пов’язані з неправильним застосуванням слів (“ідоли площі” у Ф.Бекона), на характеристику слова як знака (Т.Гоббс), на утворення понять (Д.Локк), на роль слова в теорії абстракцій (Д.Юм). Та справжній “лінгвістичний поворот” відбувся у філософії в XX ст. Оцінюючи його значення, американський філософ Річард Рорті (1931 р.н.) вказує: “Картина античної й середньовічної філософії, що займалась речами, картина філософії з XVII по XIX ст., що займалась ідеями, і картина сучасної філософії, що займається словами, цілком правдоподібна.”1 (1Рорти Р. Философия и зеркало природы. Новосибирск, 1997. С.194.)

Першою вказаний поворот зробила аналітична філософія, котра є домінуючою у англомовній філософії XX ст. і перш за все після другої світової війни2 (2Див.: Грязнов А.Ф. Феномен аналитической философии в западной культуре XX столетия//Вопросы философии. 1996. №7. С.37.), хоч корені традиції аналітичного стилю філософування губляться у давнині. Суть цього стилю полягає у особливій увазі до аналітичного методу з метою пошуку можливостей перетворення філософського знання в достатньо аргументоване, а значить “строге”, у посиленій пильності до проблеми “значення” і в переведенні основних філософських проблем у сферу мови. “Чим відрізняється аналітична філософія у своїх розмаїтих аспектах від інших філософських течій?” – ставить питання британський філософ Майкл Даміт (1925 р.н.) і відповідає: “По-перше, переконаністю в тому, що філософський аналіз мови може привести до філософського прояснення думки, а, по-друге, переконаністю в тому, що це єдиний спосіб досягти глобального прояснення”1 (1Цит. за: Рюс, Жаклін. Поступ сучасних ідей: Панорама сучасної науки. К., 1998. С.448.)

Зважаючи на пріоритетну увагу до мови, аналітична філософія об’єднується з більш загальним філософсько-лінгвістичним рухом, який можна назвати філософією мови. У виданій на Заході антології з філософії мови2 (2The Philosophy of Language (edited by A.P.Martinich). Third edition. New York. Oxford, 1996.), де зібрані твори найвідоміших нині філософів, логіків та лінгвістів, зокрема говориться, що філософи розрізнюють три області вивчення мови, до яких вони й схиляються в залежності від своїх наукових переваг: синтаксис, семантика, прагматика.3 [3 Вказаний поділ на три області вивчення мови бере початок у ідеях американського філософа Чарльза Морріса (1901-1979), який, створюючи в 30-ті роки семіотику як загальну науку про знакові системи (мова є одною з таких систем), виділив три семіотичні виміри: синтаксис, семантику й прагматику. Синтаксис вивчає відношення знаків між собою, семантика – відношення знака з означуваним, прагматика – відношення знака з його інтерпретатором. (Див.: Моррис Ч.У. Основания теории знаков//Семиотика. М., 1983. С. 37-39.) ] Синтаксис – це дослідження правил, які в суто формальних термінах описують гарно сформоване речення. Тут в описуваннях ще спеціально не вживається поняття “значення”, аби показати, що собою уявляє граматичне речення з точки зору значення. Семантика є дослідженням значень слів і речень, вона прагне пояснити, що є так званим “значущим виразом”, тобто таким, що має якесь значення. Прагматика є дослідженням того, що роблять з мовою ті, хто нею користується, оскільки вони часто не просто говорять, а, мовно опосередковуючись, щось обіцяють, з кимсь одружуються, когось звинувачують або ображають, перед кимсь вибачаються тощо.У розвитку сучасної філософії мови виділяють три етапи. Був час, коли філософи займались переважно синтаксисом, вважаючи його єдино виправданим вивченням мови. Цей період продовжувався приблизно з 1921 року, часу публікації праці австрійського філософа Людвіга Вітгенштейна (1889-1951) “Логіко-філософський трактат”, до 1935 року, часу виходу праці польського логіка й математика Альфреда Тарського (1902-1984) “Поняття істини у формалізованих мовах”. Нині більшість філософів вже не цікавиться синтаксисом і роботу навколо нього залишили лінгвістам. Друга генерація філософів більше схилялась до прагматичного аспекту мови, а третя – до семантичного. До перших слід віднести представників неопозитивізму часів Віденського гуртка (кінець 20-х – середина 30-х років), які надавали перевагу логіці і менше переймались проблемами природної мови людей; до других – філософів Оксфордської школи, що склалась у Великобританії після 1951 року і приділяла увагу повсякденній мові; третіх найкраще представляє американський філософ і логік Віллард ван Орман Куайн (1908 р.н.), головний період творчості якого припадає на 50-80-ті роки.