Історія метафізики
Як філософ, І.Кант вийшов на рівень світової знаменитості теж завдяки критиці метафізики, все інше в його творчості то є, до певної міри, наслідком цієї критики. Почавши з питання про можливості метафізики як науки, він звернувся до дослідження людських пізнавальних здібностей, загальної характеристики знання, шляхів та умов його досягнення. Висновок, якого дійшов Кант, зводиться до того, що предмети класичної метафізики, як-то – Бог, Душа та Світ, не можуть бути охоплені теоретичним, тобто науковим, знанням, оскільки вони ніяк не дані нам у досвіді, адже науковість забезпечується поєднанням апріорних форм розсудку з даними досвіду. Будь-які спроби вийти за межі феноменів і щось стверджувати про ноуменальний світ приречені на провал через фатальну неспроможність побудувати несуперечливі судження про нього. Ідеї чистого розуму (Бог, Душа, Світ) позбавлені своїх корелятів у сфері почуттєвого спостереження, тому їх ні з чим поєднати, щоб перевести у площину теоретичного знання. Отже, метафізика як наука неможлива.
І все ж Кант не позбавляє метафізику права на існування. Тільки за яких підстав, в якій ролі і в якому вигляді? “Щоб дух людський, - писав він, - будь-коли цілком відмовився від метафізичних досліджень так же неймовірно, як і те, щоб ми колись припинили дихати з побоювання вдихнути нечисте повітря. Завжди, більш того, у кожної людини, особливо у мислячої, буде метафізика, і при відсутності загального мірила у кожного на свій лад”.1 (1Кант И. Пролегомены ко всякой будущей метафизике, могущей появиться как наука//Иммануил Кант. Сочинения в шести томах. М., 1965. Т. 4, ч.1. С.192.) До метафізики, додає Кант, людину буде спонукати постійна неповнота досвіду і природна присутність у розумі апріорних ідей Бога , Душі і Світу. Не як система науково-теоретичного знання на зразок природознавства, а як категорійний аналіз, як зведена в таблицю система понять, розділених за їх різними витоками (чуттєвість, розсудок, розум) можлива метафізика. Метафізику Кант оцінював як завершення всієї культури людського розуму, оскільки все, чого дізнається розум на шляхах науки, він робить це за допомогою згаданої системи загальних понять.Наслідки кантівської критики метафізики були значними. Вони, з одного боку, стимулювали розробку філософських систем у німецькому ідеалізмі, в межах якого Гегель дав найбільш довершену сітку взаємопов’язаних категорій як знарядь людського мислення. Хоч той же Гегель надав терміну “метафізика” негативного значення в смислі антидіалектичного способу мислення, який заперечує з догматичних позицій рухливість понять , все ж до певної міри він став продовжувачем думки Канта про ту метафізику, що досліджує спекулятивними засобами загальні поняття розуму. З іншого боку, після Канта набуло сили заперечення метафізики як філософії взагалі через їх ототожнення. Особливо виразно ця тенденція виявила себе в позитивізмі і в класичному марксизмі. Засновник позитивізму французький філософ і соціолог Огюст Конт (1798-1857), будучи заклопотаним синтезом всього наукового знання навколо соціології, висунув доктрину, згідно з якою людство у своєму інтелектуальному розвитку проходить три стадії - теологічну, метафізичну і наукову (позитивну). “Метафізика, як і теологія, - підкреслював Конт, - прагне пояснити внутрішню природу істот, начало і призначення всіх речей, основний спосіб утворення всіх явищ, але замість того, щоб звертатись за допомогою до надприродних чинників (як це буває на теологічній фазі – О.К.), вона все більше й більше замінює їх сутностями або уособленими абстракціями...”. (Западно-европейская социология XIX века: Тексты. М., 1996. С.13.) Врешті-решт метафізику він вважає не чим іншим як видом послабленої теології. На третій і останній стадії наш розум обмежується простим дослідженням законів, тобто усталених відношень, які існують між явищами, що спостерігаються. Отже, метафізика, за Контом, необхідним порядком долається зростаючою змужнілістю розуму і людство переходить у позитивну (наукову) стадію.
Як відомо, наступні покоління позитивізму (емпіріокритицизм, неопозитивізм) теж наполягали на усуненні, подоланні метафізичної проблематики як такої, що вичерпала себе і є несумісною з сучасною наукою. Якщо ми звернемось до принципових висловлювань засновників марксизму, то знайдемо схожі ідеї стосовно долання нахилу до побудови спекулятивних філософських систем, включно з метафізикою. Наприклад, Ф.Енгельс (1820-1895) вказував, що за філософією ще залишається вчення про мислення, логіка і діалектика, а все інше входить у позитивну науку про природу і історію.1 (1Див.: Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. 2-е издание. Т.21. С.302.) Оце маленьке “ще” варте особливої уваги, воно виразно свідчить про думку щодо скороминучості й останнього притулку філософії.
У наші часи традиційну метафізику піддав ґрунтовній критиці видатний німецький філософ Мартін Хайдеггер (1889-1976). Його головне зауваження стосується того, що уся попередня метафізика мала своїм предметом “суще в цілому” 2(2Див.: Хайдеггер М. Основные понятия метафизики//Вопросы философии. 1989. №9. С.156.) Він принципово розрізнює “суще” і “буття”, бо тільки завдяки буттю “є” суще. У європейській культурі утвердилось метафізичне ставлення до дійсності, коли вся дійсність (включно зі ставленням людини до людини) постає у формі “предмета”, “предметності”, а людина сприймає себе творцем предметної дійсності. “Буття” для такої культури є тотожним предметному світу, тобто “сущому”. Починаючи з елеатів і Платона, європейська культура втратила (“забула”) буття. Метафізика, за Хайдеггером, то є не просто якесь стороннє для більшості людства філософське вчення, вона стосовно всіх нас є панівним способом світовідношення. Тому подолання метафізики не може здійснитись тільки силою критичного пафосу того чи іншого філософа, а лише радикальною, доленосною переорієнтацією всього людства. Таке завдання полегшується тим, що у витоках європейської культури (Давня Греція) були зародки вміння вчуватись у “буття”, ці зародки збереглися у структурі нашої мови, яка й є тією ниточкою, що зв’язує сучасну людину з прадавнім, але призабутим умінням “слухати буття”.