Філософські школи Давньої Індії
Вчення старійшин (хінаяиа або тхеравада) - пай-раїшіша форма буддизму, свого роду релігія без бога, місце якого займає загальний моральний закон - Дхарма (або Дхамма). Повністю поділяючи ідею буддизму про восьмиступепевий благородний шлях звільнення від страждань, учення стверджує, що кожна людина повинна сама, без сторонньої допомоги, без сподівань па божественне милосердя, лише дотримуючись шляху, що вказаний Буддою, і віруючи в моральний закон, досягти власного звільнення. Такий шлях надзвичайно тяжкий і під силу лише небагатьом обраним.Стрімке поширення буддизму, зростання чисельності прихильників основні фактори, що зумовили появу модифікацій ортодоксального вчення і мали відносно закритий характер, незрозумілі широким верствам населення. Виникло вчення Махаяни. Найбільш значуща в буддизмі, за Махаяною, ідея спасіння всіх істот, які страждають. В ученні Махаяпи підкреслюється: все життя Будди після просвітління служить тим, хто страждає, тому просвітління треба шукати не для власного порятунку, а для звільнення всіх істот, які сповненні почуттям життя. Духовний ідеал Махаяни -досягнення стану мудрого існування - бодхісаттви (або бодісаттви). Мудрість існування полегшувала страждання інших, а страждання інших сприймали на себе мудреці, які досягли мудрого існування.
Вчення про мудре існування ґрунтувалися на розумінні індивідуального Я як моменту абсолютної реальності. Звичайно, історичний Будда -Гаутама - в філософії Махаяии перетворювався у символ первісного буття. Існували перекази про три різні Трикаї (три тіла), перевтілення і народження Будди. За доктриною трикаї, окремі Будди - в тому числі і історичний Гаутама - лише імена верховного божества. Концепція Махаяни - мудрого існування - знайшла поширення в китайських школах буддизму. Буддизм починає історичний шлях з відкидання зовнішньої релігійності ортодоксального індуїзму. Але, не зважаючи на перетворення буддизму на одну із світових релігій, філософія буддизму невидимими нитками зв'язує буддизм з історичним лоном - давньою культурою індо-аріїв, справила значний вплив на розвиток філософської думки Індії.
4. Філософія істинного пізнання
Філософська система істинного пізнання (н'яя), перша згадка про яку припадає на III ст. до н. е., названа наукою про істинне пізнання або теорією правильного міркування і доведення (таркашастра або праманашастра). Система істинного пізнання - одна з найдавніших ортодоксальних систем філософії Індії, її загальний виклад подається у «Н'яя-сутрі» Гаутами (Готама або Акшепади). Значення терміна н'яя - входження в предмет, аналітичне дослідження, умовивід. У центрі вчення н'яя - питання природи і механізму пізнання, дослідження об'єктів пізнання шляхом канонів логічного доведення. Зміст питань, що розглядаються школою істинного пізнання (н'яя), можна з'ясувати лише загально в контексті формування логічної потреби в стародавній Індії. Логіка - особливий рід знання - виникає в середовищі брахманів через потребу правильного тлумачення ведійських текстів, що мали відношення до ритуалів жертвопринесення. Спогади про дискусії з приводу тлумачення системи істинного пізнання зустрічаються уже в Упанішадах. З дискусіями і пов'язують історію логічного вчення істинного пізнання (н'яя), яке іноді називають мистецтвом дискусій (вадвід'єю) або мистецтвом суперечок (таркавід'єю).
Основна мета системи істинного пізнання (н'яя) визначається у «н'яя-сутра» як уЗгодження логічної концепції брахманізму і його релігійних догматів. Сформульована система логічного обґрунтування теїстичної теорії пізнання брахманізму. Поняття знання, істина у логіці системи істинного пізнання, за допомогою яких людина здобуває істинне знання. Будь-яке знання, за системою істинного пізнання, набирає форми судження. Судження розкладається на іменник і прикметник, причому іменник -те, що характеризується, визначається (вішеш'я), а прикметник - те, що характеризує (вішешана). Судження, що розкриває дійсну природу об'єктів, мислиться як «прамана» - дійсне знання. Іменник вказує на існування певної речі, прикметник визначає її природу, суть. Критерієм дійсності пізнання, за системою істинного пізнання, не може стати саме знання. Встановлення істинності - прерогатива досвіду.На відміну від філософії локаяти, що визнає єдиним істинним способом пізнання безпосереднє сприйняття, у системі істинного пізнання таких способів чотири. Поряд з безпосереднім сприйманням виділяються самостійні джерела пізнання: висновок (ануману), порівняння (упаману) і словесне свідчення (шабду). Система істинного пізнання передбачає безпосередність сприйняття і незумовленість попереднім досвідом. Ці достоїнства роблять сприймання самостійним джерелом істинного пізнання. Безпосереднє сприйняття може не визначатись (нірвікальпа) або визначатись (савікальпа). До невизначеності належать знання простого існування речі, тобто таке уявлення об'єкту, що не вимагає його вираження у словах. Адже можна і не знати, як називається об'єкт. Певне сприйняття. Окрім уявлення про існування речі, має знання її природи, тому з необхідністю набирає форми слова, судження. Істинне пізнання н'яя також допускає сприймання не тільки окремих, одиничних об'єктів, а й загального. Коли сприймають людину як людину, сприймають у ній людське (суть), якщо у ній важко визнати людину. Сприймати людське і означає сприймати загальне для всіх людей, оскільки людськість - їх загальна природа. Крім звичайних сприймань, в ученні істинного пізнання н'яя виділяють ще й інтуїтивне сприймання - погоджу. Таке сприймання - прерогатива людей, які досягли духовної досконалості. Те, що звичайно здоровому глузду здається безкінечно складним і навіть неможливим, відкривається пророкам і йогінам.