Психолого-педагогічні умови соціалізації дітей молодшого шкільного віку

Мірою наростання значимості середовища для індивіда, тобто мірою наростання його причетності, включеності в середовище (соціаліз), збільшуються потужність, різноманітність і витонченість особистісно-формуючих впливів оточення на особистість. Процес соціалізації, таким чином, набуває автентичного характеру. Додавши до цього аналіз наслідків впливу особистості на середовище, здобуваємо можливість аналізу соціалізації з точки зору самодіяльності, само творчості людини.

Таким чином, формування та розвиток особистості і її ставлення як соціальної істоти виявляють себе як фактично тотожні речі. Але тотожні як два полюси кола взаємодії, де кожен відображає іншого, спирається на іншого, містить його в собі, тобто як два полюси, які перебувають у безперервній динаміці взаємо переходу, внутрішнього потенціалу особистості та завдань і простору її соціального самоздійснення.

Подальший розвиток зазначеного напрямку філософських пошуків виводить у сферу питань характеру соціальних стосунків, якості суспільства та пануючого в суспільстві ладу з точки зору його ставлення до індивіда – дбайливого чи байдужого, або й ворожого.У безпосередньому взаємозв’язку з філософською концепцією діяльності перебуває методологічний підхід до проблем соціалізації, який полягає в їх усвідомленні через категорії “суб’єкт” та “об’єкт”, з нього випливає необхідність педагогічного осмислення взаємовідносин категрій суб’єкта та особистості. Не вдаючись у деталі суб’єкта щодо індивіда як джерела свідомо цілеспрямованої активності, як рушія вільної діяльності, самодіяльності.

У зв’язку з цим самоочевидним є той факт, що якщо у суспільстві обмежується “суб’єктивність” особистості, то процеси становлення особистості, її соціалізації втрачають свою адекватність.

Розглядаючи проблему соціалізації, українські філософи Г.Заїченко, В.Саратовський, І.Кальний та інші розвивають, зокрема, її діалогічну концепцію й відокремлюють такі рівні або виміри цього процесу:

•відношення “я – я” – внутрішній діалог, умова формування самосвідомості та самооцінки;

•в “я – ти” – царина формування морального почуття, почуття любові, ненависті, дружби;

•в “я – ми” – царина виховання національної свідомості, класового почуття, почуття гуртової солідарності;

•в “я – людство” – умова усвідомлення своєї приналежності до роду людського, джерело філософсько-історичних, футурологічних рефлексій;

•в “я – друга природа” – царина оцінки світу речей;

•в “я – природа” – царина прояву найрізноманітніших інтересів;

•в “я – універсум” – царина формування світогляду релігійних і філософських вчень [187, 423].

Цей підхід, є своєрідним узагальненням сучасних підсумків аналізу, і постановку системи конкретно-наукових проблем її вивчення.

Поняття “особистість” широко використовується в науках, пов’язаних з вихованням: філософії, педагогіці, психології та соціології.

У філософії особистість розуміють як стійку систему соціально значущих рис, що характеризують індивіда як члена того чи іншого суспільства чи спільноти. Іншими словами, є соціальним та психологічним образом людини. ” [15, с. 110].

Таке визначення особистості відповідає масштабам і спрямованості проблем філософського дослідження особистості, з яких найважливішими є її біологічні та соціальні детермінанти. ступені свободи особистості стосовно природи, суспільства і самої себе.

Філософське визначення особистості містить у своїй структурі як соціологічне розуміння особистості (соціальний образ людини), так і психологічне її розуміння (психологічний образ людини). Тим самим передбачається потреба вивчати особистість з метою розуміння механізмів її поведінки в єдності соціолого-психологічних підходів.