Удосконалення системи освіти в міжвоєнний період

З 1939 р. у школи західних областей, приєднаних до України, прийшла рідна мова, освіту було оголошено без­коштовною, запроваджено радянські навчальні плани, за­мість польської мови — російську. Перебудова школи на радянський лад супроводжувалась її русифікацією (коман­ди на уроках фізичної культури подавалися російською мовою, у роботі з дітьми використовувалися російськомов­ні пісні, вірші, ігри та ін.) та активним вилученням «на­ціоналістичних елементів». Обов'язковим стало атеїстичне виховання. Все це призводило до збайдужіння учнів до на­ціональних питань.

Значної шкоди українській школі заподіяли німецькі окупанти. Вони знищили 8 тис. і зруйнували 10 тис. шкільних приміщень, їхня освітня політика на загарбаних територіях передбачала онімечення населення та вихован­ня в дусі покори німецькому режимові. З цією метою во­ни відкривали «народні школи» (4-класні), у яких навча­ли рахувати, розписуватися, читання вважалося зайвим. Про існування середніх та вищих шкіл на окупованій території не йшлося.

Дещо поблажливіше ставились фашисти до населення Галичини. Тут вони майже не нищили українських почат­кових шкіл, дозволялося навчання рідною мовою, у під­ручниках певною мірою відображалась українська культу­ра, було запроваджено уроки релігії, але вже з третього класу обов'язковим було вивчення німецької мови.

У роки війни (1941 —1945) радянське шкільництво в Україні спрямовувало зусилля передусім на збереження школи і перебудову її роботи відповідно до умов воєнно­го часу. Вже на початку війни було евакуйовано у східні райони дітей, вчителів, дитячі будинки, технікуми, вищі навчальні заклади разом зі студентами і викладачами. Партизани відкривали «лісові школи», що працювали в надзвичайно складних умовах. З визволенням території України від окупантів почалася відбудова шкіл. Здійсню­валася вона в умовах розрухи, зростання кількості безпри­тульних дітей, відсутності вчительських кадрів, примі­щень для занять.

Ще під час війни було ухвалено низку важливих для розвитку шкільництва рішень: дітей до школи приймали з 7-річного віку; запроваджувалося роздільне навчання хлопчиків і дівчаток (проіснувало до 1954 р.); з'явилися нові типи навчально-виховних закладів (школи робітничої і селянської молоді, суворовські та нахімовські училища); відкривалися дитячі будинки для дітей-сиріт; запроваджу­валися обов'язкові випускні екзамени, нагородження випускників-відмінників золотою і срібною медалями тощо.

Після війни розгорнулася робота з відновлення роботи школи на всій території України. У 1949 р. здійснено пе­рехід до загальної обов'язкової семирічної освіти, у 1956 р. з'являється новий тип школи — школа-інтернат. 24 груд­ня 1958 р. було прийнято закон «Про зміцнення зв'язку школи з життям та про дальший розвиток системи на­родної освіти в СРСР», яким передбачався перехід на обов'язкову 8-річну освіту для дітей віком від 7 до 15—16 років; основний тип середньої загальноосвітньої трудової політехнічної школи з виробничим навчанням (11-річні: 8 класів + 3 роки для здобуття повної середньої освіти та професійної підготовки). З 1964 р. середня школа стала 10-річною. У 1966 р. скасовано обов'язкову професійну підготовку в загальноосвітніх школах. Починаючи з сьо­мого класу, вводяться факультативні курси з окремих нав­чальних предметів. З 1972 р. здійснюється перехід до обов'язкової середньої освіти.

Значний внесок у розвиток української педагогічної думки XX ст. зробили видатні педагоги Софія Русова, Г. Ващенко, А. Макаренко і В. Сухомлинський.

Софія Федорівна Русова (1856—1940) — активний гро­мадський діяч, перша жінка педагог-теоретик в Україні, письменниця.

Першим кроком у педагогічній діяльності Софії Русової було створення разом із сестрою Марією у 1871р. у Ки­єві першого Фребелівського дитячого садка для дітей про­стих людей. Згодом він перетворився на осередок україн­ської національної культури: у вечірні години тут збира­лися члени аматорського драматичного гуртка.

На початку своєї діяльності Софія Русова пише низку статей, присвячених життю і творчості видатних письмен­ників, філософів, діячів культурно-освітньої ниви. Особливої уваги заслуговує видана окремою книжкою праця «Страннік Григорий Саввич Сковорода. Біографіческий очерк», в якій вона намагається виокремити моральне кре­до Г. Сковороди як предтечі української філософської думки.У подальшій своїй діяльності Софія Русова зосереджу­ється на педагогічній творчості. Вона пише підручники, видає «Український буквар», «Початкову географію», під­ручники французької мови.

На сторінках журналу «Світло» широко представляє здобутки передової світової педагогічної думки, висвіт­люючи педагогічні погляди Ж.-Ж. Руссо, Й.-Г. Песталоцці, Ф. Фребеля, Л. Толстого, П. Лесгафта, робить огляд пе­дагогічних журналів. Головну увагу спрямовує на опрацю­вання суспільних, філософських і психолого-педагогічних засад, на яких би мала будуватися національна система ос­віти і дошкільного виховання.