Ідея прав людини на уроках української мови та літератури

Ні!

Ви не можете цього навіть збагнути, ані в це повірити.

А це було в Україні в 1933 році".

Цей памфлет був перекладений багатьма мовами світу, він розкрив перед європейською громадськістю істинний стан справ із правами людини в "найгуманнішій" імперії світу. Чому так пристрасно? Чому так безкомпромісно? Пояснюю учням, що ідеї прав людини найповніше явили себе в літературі саме в умовах тоталітарного режиму, в умовах, коли держава безкарно порушувала основні права та свободи своїх громадян, зокрема й інтелігенції.

Надзвичайно трагічною була доля українських літераторів. Сотні з них були розстріляні без суду і слідства. Ті ж, що старалися якось прилаштуватися, скоритися владі, фактично вибрали смерть духовну замість смерті фізичної. Це була трагедія Тичини і Бажана, Яновського, Вишні і Довженка.

Вивчаючи з учнями "Щоденник" Довженка, в якому відомий письменник і режисер написав все те, що йому було заборонено писати в книгах і показувати на екрані, акцентую увагу на записі від 31 січня 1945 року:

"Сьогодні роковини моєї смерті.

31 січня 1944 року мене було привезено в Кремль. Там мене було порубано на шмаття і окривавлені частини моєї душі було розкидано на ганьбу й поталу на всіх зборищах.

Я народився і жив для добра і любові. Мене вбила ненависть великих у момент їхньої малості."

Олександр Довженко за наказом партійного керівництва переїхав до Москви і, фактично, не мав права на вільний вибір місця проживання, бо до кінця життя йому було заборонено повертатись в Україну для постійного проживання. Бесіду за "Щоденником" Довженка проводжу у формі уроку-дискусії, основним питанням якого є: "Як ви вважаєте, за іншого політичного режиму письменники змогли б повніше розкрити свій талант?" Різні діти, різні відповіді. Хтось вважає, що в літературі повинен бути повний лібералізм, цілковита свобода вибору тем, стилів, художніх засобів, інші погоджуються з цим, але стверджують, що відповідь на такі запитання дає сама історія. Адже, як не парадоксально, саме в періоди найбільших фізичних переслідувань і знущань українська культура сягала найвищих вершин.У 60-70 роках відбулась друга хвиля репресій української інтелігенції.

Проводжу урок позакласного читання на тему "Ув'язнена лірика". Попередньо кожен із учнів повинен підготувати невеличкий виступ про одного з письменників-дисидентів, яких судили за Слово: Ігоря Калинця, Івана Світличного, Ірину Сеник, Тараса Мельничука, Василя Стуса, Євгена Сверстюка, Зиновія Красівського, Ірину Калинець. Епіграфом до уроку беру рядки з касаційної скарги Ірини Калинець, львівської поетеси, яку арештували однією з перших:

"Сьогодні, зупинившись віч-на-віч з своїм вироком, я питаю себе: чим я його заслужила? Сьогодні вперше в історії людства йде в табори строгого режиму на шість років жінка, іде всього лиш за поезію...".

Та рядки із спогадів Тараса Мельничука:

"Слово хоче волі. Як дитина і птаха. Так, як Слово, ніякий смолоскип не годен засвітити. А воно ж іще б'є. Недаремно до зубів озброєний Союз судив мене за Слово..."

Учні зупиняються як на творчому шляху цих поетів, так і на їх життєвій долі, адже багато з них вели правозахисну діяльність, брали безпосередню участь в роботі Української Гельсінської Спілки...

Я впевнена, що акцентування уваги учнів на ідеях прав людини виховує в них істинно гуманістичні цінності: повагу і любов до людей, розуміння важливості людського життя і його захисту.