Махатма Ганді
4 вересня 1888 року вісімнадцятирічний Ганді відплив з Бомбея в далекий незнаний світ.
Поїздка до Англії була свідомим вибором не лише родини, але й самого Ганді. Він уже позбувся наївного дитячого переконання, що англійці панують над індусами тому, що їдять м’ясо та палять тютюн. Але в чому ж сила Британської імперії, яка тоді була найпотужнішою державою світу (приблизно як сьогодні Сполучені Штати)? Ганді хотів збагнути підвалини тієї сили. А водночас здобути фах, який дозволяв би йому якнайкраще служити своєму знедоленому народові. Удома його чекали рідні, мати, дружина та маленький син.
За три роки у туманному Альбіоні Ганді отримав диплом баристера (адвоката). Він не лише удосконалив свою англійську, а й вивчив ще французьку мову, в Лондонському університеті та Школі права опановував юридичні та природничі науки. Вирішив довести собі та оточуючим, що індус може стати справжнім британським джентльменом, не втрачаючи своєї національної сутності. Молодий Ганді досконало опанував уміння одягатися по-європейському та поводитися в товаристві, навіть брав уроки європейських музики і танців. Проте все це було лише зовнішнім боком його життя. Саме в Англії небаченої доти інтенсивності набрали його «пошуки істини», намагання зрозуміти світ та знайти своє місце в ньому, пошуки Бога. Як не дивно, тільки в Англії і в англійському перекладі Ганді ознайомився зі священними книгами індуїзму. Величезне враження справила на нього книга «Світло Азії», присвячена буддизму. Він читав також Коран, Старий і Новий заповіти християн. У цілковитий захват привели його слова Христа з Нагірної проповіді: «А Я вам кажу не противитися злому. І коли вдарить тебе хто у праву щоку твою, підстав йому і другу. А хто захоче тебе позивати й забрати сорочку твою, віддай і плаща йому».
В Англії Ганді дізнався: не всі європейці їдять м’ясо, серед них теж є вегетаріанці. Це відкриття його настільки вразило, що він став активістом вегетаріанського руху і навіть певний час був секретарем Асоціації вегетаріанців одного з лондонських районів.
За коротких три роки Ганді досягнув своєї мети — пізнав світ європейської культури та релігії, здобув фах, а водночас залишився щирим патріотом своєї приниженої країни.
Африканські університети
Повернувшись на початку 1891 року до Індії, Ганді вже не застав матері, родина переживала фінансові труднощі. Почати працювати за набутим в Англії фахом йому не вдалося. Адже Ганді практично не знав традиційного індійського та мусульманського права, яке на той час застосовувалося в індійському судочинстві не меншою мірою, аніж британське. Окрім того, юридична система Британської Індії була наскрізь корумпованою, а Ганді брати участь у жодних корупційних діях принципово не бажав. Але, мабуть, найважливішою причиною невдалого старту його професіональної кар’єри були . несміливість та сором’язливість, які 22-річний Ганді зберіг з дитячих років. «Мій дебют відбувся в суді з дрібних цивільних справ, — згадує Ганді. — Я виступав на боці відповідача і мав піддати перехресному допитові свідків позивача. Я підвівся, але тут душа моя провалилася в шлунок, голова пішла обертом. Я не зміг вимовити жодного запитання. Суддя сміявся, а адвокати насолоджувалися видовищем. Я сів і сказав своєму клієнтові, що не можу вести справу».
Старший брат Ганді, який емігрував до Дурбана у південноафриканській провінції Наталь, попросив його приїхати, аби представляти в суді інтереси одного індійського купця, який зайшов у майновий конфлікт із своїм колегою-земляком. Ганді погодився і вирушив у путь. Він сподівався, що повернеться додому десь за півроку, але судилося інакше — прожив у Південній Африці довгих 24 роки.
Справа, якою займався Ганді, тягнулася близько року, спірне майно було під арештом, і обидва багаті купці стали перед загрозою банкрутства. І саме Ганді вдалося умовити і позивача, і відповідача погодитися на третейський суд одного з лідерів індійської громади Наталю, а Ганді здобув великий авторитет серед індійців Південної Африки.Саме в Африці Ганді вперше в житті реально зіштовхнувся з расизмом. В Англії до нього ставилися як до освіченої людини, а в рідному місті він так рідко зустрічав англійців, що ні про яку дискримінацію не йшлося. Однак у провінції Наталь усе було інакше. Ганді змушували їхати на підніжці, а не всередині диліжанса, мовчати, коли його зіштовхували з тротуару. Білий «вищий світ» маленького провінційного містечка не допускав до себе успішного адвоката лише через смаглявий колір його шкіри. Одного разу його викинули з вагона першого класу потягу до Преторії тільки через те, що він не білий.
Досягнувши блискучих успіхів у адвокатській кар’єрі, Ганді 1894 року заснував Індійський конгрес Наталю і розпочав боротьбу за надання індійцям рівних громадянських прав з південноафриканськими білими.
Довго, десь аж до 1915 року, Ганді хоч і виступав проти конкретних форм британського врядування колоніями, та не заперечував британського володарювання як такого, вважав, що в цілому воно корисне і для Індії, і для Південної Африки. Під час англо-бурської війни 1899—1902 років Ганді однозначно став на бік англійців, сформувавши та очоливши санітарний загін у складі британської армії, хоч його особисті симпатії були на боці бурів.