Тенденції розвитку мистецтва

Усе культурне життя Європи доби Просвітництва бу¬ло позначене ідеями, що зародилися в Англії, а розвитку набули у Франції. Динаміка соціально-політичних про¬цесів викликала пошук їхнього естетичного аналога в мистецтві. Лідером у цьому стала Франція, що впродовж десятиліть зберігала за собою звання культурного центру Європи, законодавця художніх нововведень. Тому розгляд мистецтва доби Просвітництва передусім спирається на французьку художню спадщину — яскраву, складну й само¬бутню. В ній дістали втілення усі ті процеси, що супровод¬жували вступ європейських країн у нову епоху.

Грунтом, на якому пізніше зійшли паростки Про¬світництва, було мистецтво рококо з його підкреслено світським характером. Термін походить від франц. rocaille – декоративний мотив у вигляді черепашки. Інтимне і щире, тісно пов'язане з побутом людини, воно змінило барокко у перші десяти¬ліття XVIII ст., тоді, коли в суспільстві виникло відчуття хисткості існування, тривоги за майбутнє, бажання встигнути взяти все від життя. Рококо входить до інтер'є¬ру, привносячи в нього приємний комфорт, який відчу¬вається в усьому: меблях, посуді, декоративних тканинах для оздоблення житла, бронзі, порцеляні. Асиметрія — тепер головна ознака форми — створює відчуття неспо¬кою, що напружує та бентежить. Спалахує інтерес до найтонших душевних переживань, який пізніше зреалі¬зує себе в сентименталізмі.

Своєрідний стиль рококо щедро виявився в живопи¬сі таких майстрів, як Ватто, Буше, Фрагонар. На полот¬нах Ватто життя розгортається як театральна дія; основ¬на тема — галантні святкування — подається з вишука¬ною грацією, з акцентом на любовному почутті в його різноманітних нюансах. За цим убачається іронічний, меланхолійний споглядач. Відверто плотська насолода життям розкривається в образах Буше, котрий будь-яку тематику зводить до пасторалі, а богинь змальовує аристократками-парижанками. Ідилічного зображення сцен сільського життя. Фрагонар доповнює загальну тенденцію введенням еротичних сцен, реалістичною ма¬нерою зображення, точністю деталей, сміливістю письма.

У пошуках ідеалу нової людини Просвітництво активно звертається до глибинного змісту понять духовної природи, досконалості, краси. В єдину концепцію їх об’єднав німецький історик мистецтва Вінкельман. Він стверджував, що ідеальна людина може бути сформована лише в умовах справжньої політичної свободи, як, зокрема, це було в античній Греції. Не випадково ідеї Вінкельмана були палко зустрінуті сучасниками та швидко вийшли за межі Німеччини. Довівши нежиттєздатність «старого» класицизму, орієнтованого на наслідування імператорсь¬кого Риму, а не демократичної Греції, Вінкельман пок¬лав початок революційному класицизмові кінця XVIII ст., що дав життя «Марсельєзі» Руже де Ліля, полотнам Давіда.

Стилізація під грецьке мистецтво внесла в художню палітру доби героїку і певний романтизм. Це виявлялося навіть в архітектурі, зокрема у творчості Леду, майстра простих геометричних форм, у моді на англійський ландшафтний парк тощо. На противагу ретельно впоряд¬кованому французькому він мав вражати своєю природ¬ністю, яка нібито й не знала людських рук. Виникає прагнення до великої теми, ідейності, монументальності, до створення узагальнених образів.

Передвістя революційного класицизму вчувається у творчості Фальконе, котрий від рокайльної скульптури приходить до створення образу Петра І. Виготовлення моделей для порцелянових виробів. Пишні атрибути й складні алегорії митець свідомо відкидає заради макси¬мальної виразності самої фігури, яка є символом не¬стримної енергії.

Уявлення про світле й розумне суспільство, обіцяне просвітниками, диктувало ідеал простий і піднесений; лише шляхетні почуття, героїчні вчинки, прекрасні люд¬ські образи мали право на життя в мистецтві. Розуміння простоти як вияву людської самодостатності утверджува¬ли реалістичні пошуки Грьоза, котрий присвятив свої живописні замальовки скромному побутові суспільних низів, їхнім патріархальним звичаям і моральним чесно¬там, а також жанрові картини й портрети англійських майстрів Гогарта і Рейнолдса.Напруженість пристрастей напередодні Великої французької революції згодом вступила у протиріччя зі спокійною величчю давньогрецьких зразків і повернула інтерес до римської історії, але вже часів Республіки. Зокрема, на сцену знову виступили герої драматурга минулого століття Корнеля – взірці античних чеснот і патріотизму. В цьому контексті розгорталася творчість основоположни¬ка революційного класицизму Давіда. Його відоме полот¬но «Клятва Гораціїв», яке славило подвиг давньоримсь¬ких братів-героїв, насправді апелювало до сучасників, закликаючи їх до боротьби.

Антична краса, якої прагнув Давід, виявилася наси¬ченою далеко не античною експресією. Монолітна група з трьох воїнів, котрі в єдиному пориві кинулись уперед, сповнена енергії й драматизму, що підсилюються тричі повтореним жестом піднятих у клятві рук. Тема вірності обов'язку й готовності боротися з ворогами вирішена у прямолінійній, майже аскетичній, хоча й не позбавленій бундючності, манері.