Художник Олександр Мурашко
З родиною Прахових із п’ятнадцяти років було пов’язане все подальше життя Олександра Мурашка — і творче, й особисте... А ввійшов він у цю сім’ю — худий, довгий, патлатий, сором’язливий хлопчик Саша Крачковський, — виконуючи доручення батька, тоді — вітчима Олександра Івановича Мурашка, майстра іконостасів, різьбяра по дереву. Він був рідним братом художника Миколи Мурашка — відомого київського маляра й педагога, фундатора та незмінного керівника «Малювальної школи М.Мурашка», із якої вийшли художники М.Пимоненко, С.Костенко, Г.Дядченко, І.Їжакевич, навчалися в ній Г.Світлицький, М.Жук, В.Замирайло, Ф.Красицький і навіть В.Сєров та К.Малєвич. Тут-таки здобув свою початкову художню освіту племінник Сашко. Саме від брата Олександр Іванович Мурашко, власник іконостасної майстерні в Чернігові, дізнався про заплановані великі роботи в Києві у Володимирському соборі й переніс у Київ свою майстерню, отримавши підряд на грунтування стін та позолотні роботи. А згодом — і на виготовлення церковних меблів. Верхні, мармурові, колони іконостаса виготовлено в Італії, а нижні, дерев’яні, — у майстерні Мурашка. За кресленнями деталей іконостаса і меблів до Прахова, який винаймав із родиною квартиру на розі Великої Володимирської та Великої Житомирської в будинку, 11/6, що зберігся до наших днів (на першому поверсі там нині аптека), і прибігав із майстерні батька юний Сашко Крачковський. Майстерня містилася навпроти, у будинку під номером 8. (Там тепер багатоповерхівка з гастрономом.)
А доти сором’язливий хлопчик Сашко, він навіть трішки заїкався, із мамою, бабусею та вітчимом жили в містечку Борзна на Чернігівщині, де й минуло його дитинство. Навчався в духовному училищі й допомагав вітчиму в майстерні, особливо охоче, коли це стосувалося іконописних робіт. У Києві хлопця віддали в гімназію. «Навчався я погано, вабило вже тоді до занять мистецтвом, а малювальна школа дядька Миколи Івановича здавалася недосяжним раєм», — напише художник через багато років Миколі Прахову...
Вітчим забрав хлопчика з гімназії та віддав учитися до свого старшого майстра, іконописця Науменка, щоб підготував із нього «пристойного богомаза». Отоді й помітив уперше перспективного юнака Віктор Васнєцов, дозволивши йому копіювати свої образи, що вже оживали на стінах Володимирського собору. Помалу юний художник навіть захопився цією роботою. «Усе-таки це був живопис, а не столярне ремесло». Проте кортіло не копіювати, а писати своє, а головне — учитися. І не де-небудь, а в Санкт-Петербурзькій Академії мистецтв! Ці розбіжності й призвели до сварки з вітчимом і до того, що Сашко — а йшов йому тоді шістнадцятий рік — пішов із дому, вирішивши заробляти самостійно. І все-таки вступити вчитися. Ночував у майстернях, у соборі, а часто — на баржах, на плотах, у кущах, просто на схилах Дніпра. Разом із босяками, на «зозулиній дачі», як жартував інколи, через роки. Застудився, занедужав, сповістив батька, але той не запропонував допомоги, не провідав хворого. Коли видужав — прийшов до Адріана Вікторовича Прахова за порадою і з проханням підтримки. «Мені б трішки грошей, поживу в селі, підрихтую здоров’я, попрацюю, а восени поїду вступати». — «Скільки ж тобі треба?» — поцікавився Адріан Вікторович. — «Думаю, рублів тридцять вистачить», — сказав зніяковіло юнак. Прахов дав більше. Надалі й він, і Віктор Васнєцов, і Микола Мурашко всіляко підтримували майбутнього митця та присоромили батька, умовили його повінчатися з матір’ю Сашка і всиновити свого власного сина, такого здібного й перспективного хлопця. Навіть відгуляли пізнє весілля, на якому О.Прахов був весільним батьком і була присутня вся майстерня. Збереглася фотографія тієї пори — батько й мати Сашка Мурашка. Батько високий, широкоплечий, міц- ний чолов’яга з густою бородою, типовий тодішній майстровий чи купець. І вона — невисока, тоненька, ніжна жінка Марія Іванівна Крачковська, також відтепер Мурашко. Мабуть, від матері в сина і ліризм, і вишуканість душі, і якась особлива незахищеність. А вітчим-батько — був, подейкують, вдачею кремінь. Були такі!
Батько погодився відпустити Олександра в академію. І вже не перешкоджав йому навчатися в малювальній школі брата.
Були такі!Їх часто плутають ті, хто з чужих вуст знає про художників Мурашків — дядька та племінника. Згодом, уже ставши знаменитим, Олександр Мурашко також відкриє свою художню школу-студію, яка проіснує з 1913 до 1917 року. Школа тоді була дуже відома і збирала у своїх стінах талановиту молодь. Про це — нижче. А тут декілька слів про ту, «дядькову школу», в якій навчався Олександр.
До моменту його вступу й перших уроків школа існувала вже понад десять років. Спочатку — як приватна школа М.Мурашка, а згодом — як міська, опікуном якої був Микола Іванович Терещенко. Він же на початку і фінансував її, оплачуючи працю викладачів та вносячи плату за незаможних учнів. Сувора, хоча, можливо, й трохи консервативна, академічна система навчання в школі приваблювала не лише охочих навчитися малювати, а й багатьох талановитих людей, котрі мріяли вступити в академію. Плата за навчання була невелика — шість рублів на місяць. Для «осіб успішних і небагатих» цю плату могли зменшити. Учнів із бідних сімей цілком звільняли від плати.
Для Києва, який не мав тоді жодного художнього навчального закладу, «Малювальна школа М.Мурашка» стала центром, що збирав талановиту творчу молодь. Тут улаштовувалися виставки, вечори та бали, спектаклі. Викладали, крім Мурашка, такі відомі митці, як Будкевич, Попов, Платонов, Пимоненко, Селезньов. Видатні художники Росії — Рєпін, Крамськой, Полєнов, М’ясоєдов, Ге, Чистяков — постійно підтримували малювальні класи, читали лекції, давали практичні уроки. У програму занять входили також історія мистецтв, анатомія та перспектива. Їх читали професори Київського університету. Олександр Мурашко став одним із найкращих її учнів.