Художник Олександр Мурашко
Він був великим українським живописцем і мудрим європейцем, художником. Його картини, портрети, етюди полонили світ, їх замовляли знатні особи, меценати, шанувальники таланту. Істинний киянин, він створив у своєму улюбленому місті Українську академію мистецтв і був її першим ректором. По всьому світу розкидані живописні шедеври Олександра Мурашка, багато відомих полотен втрачено. У Національному художньому музеї Майстру відведено гідне місце. Його трагічне вбивство досі не розгадано. Здається, це — справа Часу.
Карусель... Дерев’яні коники, сірі в яблуках, півники з вогненними хвостами і яскравими гребенями, човники, лави на двох... Усе швидше й швидше летять вони по колу, перехоплюючи подих, і, здається, тобі назустріч летить земля. Безтурботна радість, наївне дитяче щастя.
«Карусель», можливо, найзнаменитіша картина Олександра Мурашка, яка прославила його ім’я і його батьківщину — Україну ще 1909 року. Двійко дівчат-підлітків на тих самих сірих у яблуках «кониках». І скільки захоплення в їхніх обличчях, скільки святковості в убранні. А яка експресія в майстерній передачі руху й настрою, повноти буття. Жанровий епізод, зупинена мить, вихоплена з сільського життя початку століття, переростає в картині у подію. Саме підтекст, внутрішній психологізм образів стає головним. «Мені хотілося, — скаже художник, — передати весь вихор руху каруселі, весь блиск її балаганних прикрас, сором’язливість і радість сільських дівчат, котрі вперше потрапили у місто, накупили собі міських обнов, причепурилися й уперше в житті сіли на дерев’яних коней каруселі»... Усе це художникові блискуче вдалося. І рух каруселі, і внутрішній стан дівчат майстерно передано не лише композицією картини, позами її героїнь, а й кольором.
На десятій Міжнародній виставці в Мюнхені 1909 року саме цим полотном дебютував український митець Олександр Мурашко. «Карусель» було відзначено Золотою медаллю. Але не тільки вона стала нагородою експонентові. Його ім’я стало популярним на Заході. Редакції часопису «Мистецтво для всіх», «Лейпцизькі ілюстровані відомості», видавничі фірми в Лейпцизі, Берліні й Мюнхені просили дозволу зробити кольорові чи однотонні репродукції картини, гарантуючи їй почесне місце на шпальтах своїх видань. Комітет Берлінської виставки запросив Мурашка до участі в ній, а фірма Едуарда Шульте запропонувала влаштувати персональні виставки в Мюнхені, Дюссельдорфі й Кельні, чим художник скористався згодом, експонуючи на них 25 своїх полотен. Але найпочеснішим стало запрошення взяти участь у дев’ятій Міжнародній виставці в Венеції у квітні-жовтні 1910 року.
На пропозицію, природно, митець пристав. Дві чудові картини «Недільний день» («Тихий смуток») і «На терасі» було взято на виставку, й вони заслужили похвальні відгуки не тільки відвідувачів-знавців, а й усієї європейської критики, не завжди прихильної до живописців із Росії. На превеликий жаль нащадків, обидві картини було продано, одну — у Бухарест, другу — у Нью-Йорк. Уже ніколи вони не поверталися додому, в Україну, і нам не судилося побачити в оригіналах ці шедеври нашого великого краянина. Як і картину «Карусель», продану просто з Мюнхенської виставки в Будапешт, у Королівську галерею. Нам залишився представлений в експозиції Національного художнього музею ескіз до неї, який значно поступається оригіналові і за композицією, і в колірному вирішенні.
У Національному художньому музеї України найкращим полотнам Мурашка відведено великий зал. Але багато їх розсіяно по всьому світові. Талановитих і неповторних. Тільки він міг написати ці картини — свідчення свят і буднів минаючого століття. Їх, звісно, і тепер не вистачає сучасній нашій людині, його майстерного колориту життя міста й села, Чернігівщини й Полтавщини, Києва й Парижа. У них — не тільки газові ліхтарі й довгі сукні дам півсвіту, ідилія сільських садиб і скорботний побут селян. У них — пошук розгадки внутрішнього життя людини. І найкраще це передано в портретах його друзів-художників Рєпіна, Нестерова, Кустодієва, Прахова, Станіславського й у портретах-зображеннях юних сільських дівчат, чистих і відкритих у своїй душевній простоті, колоритних сільських бабусь із мудрими темними обличчями. І навіть світських дам у рожевому, котрих усе-таки доводилося писати заради заробітку.
Пізнє весілля
Один із вірних шанувальників таланту художника Мурашка і перший його біограф український історик мистецтва Федір Ернст у статті, присвяченій десятиліттю смерті Майстра в червні 1929 року, міркуючи про популярність українських художників, зауважив, що з тисячі їхніх імен «досі немає жодного, назвавши яке, ми могли б із задоволенням сказати: так, його знають усі, він популярний, творчість його досліджена, доступна в оригіналах абсолютно всім. І для Мурашка ми також не робимо винятків... Широким масам його ім’я зовсім невідоме... У кращому випадку знають: «Був такий!»«Був такий!» ...Олександр Олександрович Мурашко і народився, і навчався, і виріс у Києві. І загинув тут у червні 1919 року на Лук’янівці. «Від рук бандитів». Розстріляний пострілом у потилицю... Ким? За що? Ніхто до істини так і не докопався... До цього ми ще повернемося. А таємницю, що огортала його дитинство із самого народження, розкрив у своїх спогадах його друг, художник і мистецтвознавець Микола Прахов, син знаменитого Адріана Прахова — археолога, історика мистецтв, критика, який написав одну з перших публікацій про Тараса Шевченка-живописця. А ще він відкрив для людства фрески XII століття у нашій Кирилівській церкві й понад десять років керував будівництвом та внутрішнім оздоблюванням православної святині — Володимирського собору в Києві.