Про чуттєву та рацiональну складовi наукового пiзнання
За допомогою активностi психiчних процесiв ми здатнi вiдтворю¬¬¬вати у своїй пам'ятi чуттєвi сприйняття у виглядi образу предмету навiть тодi, коли не взаємодiємо з даним предметом "актуально". Таку властивiсть чуттєвого сприйняття називають уявленням, за д¬помогою якого ми вiдтворюємо образ знайомої людини, смачної шинки, теплої кiмнати, минулих подiй та тощо.
Вiдчуття, сприйняття та уявлення складають три основнi форми чуттєвої дiяльностi, якi вважаються необхiдною умовою iснування процесу пiзнання.
Практична життєдiяльнiсть людини навчила постiйно вносити певнi "корективи" у нашi чуттєвi сприйняття та уявлення. Наприклад, коли люди стають дорослими, спостерiгаючи як предмет вiддаляється вiд них не вважають, як це робили в дитинствi, що предмет стає меншим за розмiрами. Таким чином у "нас" є здатнiсть "виправля¬¬¬ти" чуттєвi сприйняття будуючи образи дiйсностi не як безпосереднє сприйняття та уявлення даних органiв чуття, а як їх будування, де чуттєвi сприйняття скорегованi окремим процесом - мисленням.
Загальноприйнято, що за своєю логiчною структурою мислення має три основнi форми: поняття, судження, умовивiд. Про поняття мова йде у тому випадку, коли думка поєднує у цiле множину загальних та iстотних ознак, що визначають певнi властивостi предметiв. Поняття дозволяють утримувати в думках властивостi, якi чуттєво не данi принципово. Так, ми здатнi реально рахуватися з властивiстю пре䬬¬метiв мати магнiтне поле, з властивiстю суми квадратiв катетiв дорiвнювати квадрату гiпотенузи, з вiдмiннiстю мiж першою i другою космiчною швидкiстю та т.п.
На вiдмiну вiд поняття здатнiсть до судження полягає в припис󬬬ваннi предмету певної властивостi у певному вiдношеннi, або певн¬го спiввiдношення мiж предметами. Тому воно набуває вигляду або твердження, або заперечення. Наприклад: F=ma. Оскiльки судження здебiльшого визначає певне вiдношення мiж речами, його можна п嬬-ревiрити практично: чи вiдповiдає воно дiйсностi, чи нi. Поняття самi по собi не перевiряються, вони або мають певний сенс, або п¬рожнi. їх значення вводять здебiльшого за допомогою аксiом. Навiть фантастичнi поняття можуть мати цiлком рацiональне значення, оскiльки дозволяють у мiркуваннях визначати реальнi та вигаданi властивостi речей. Зразками слушностi таких понять можуть слугувବ¬ти: "вiчний двигун", "абсолютно чорне тiло", "iдеальний газ" та багато iнших.
З умовиводом ми маємо справу тодi, коли визначаємо iстиннiсть або помилковiсть певних суджень. Умовивiд здiйснюється у виглядi побудови мiркувань шляхом порiвняння одного судження з другим, з наступним визначенням чи суперечать вони одне одному, чи нi. Зବ¬вершений умовивiд можливий тодi, коли iстиннiсть одного з цих су䬬¬жень вважається доведеною. Тi думки, iстиннiсть або помилковiсть яких вважається вiдомою, називають посиланнями, а те, що ми отр謬¬маємо за допомогою умовиводу - висновком. Вирiзняють багато видiв умовиводiв, можливостi яких вивчає окрема наука - логiка.
У свою чергу, лише у формi протиставлення науки людинi образ науки набуває значущої сили, хвилює, привертає увагу, викликає потребу визначитися. Наприклад, протиставлення розуму i свободи є тiєю сутнiсною фiлософською традицiєю, котра дозволяє зробити фiлософiю науки необхiдним елементом у буттi як науки, так i суспiльства. Розум, який спирається на онтологiчне "нiщо методу" (В.Вiндельбанд) здатен ставати пiдвалиною як свободного волевия⬬¬лення так i обмеження свободи творчого духу.
Основнi складовi наукового пiзнання набувають iнституцiональн¬го характеру лише з наукової революцiї XYII ст., коли започаткувବ¬ли визнання геометризованих моделей, якi мали символiчно-умовне вiдношення до чуттєво даних речей, науковими та iстинними уявлен¬¬¬нями у порiвняннi з думками спричиненими здоровим глуздом, що ґрунтувався на повсякденному досвiдi.Механiко-математична картина свiту сповiщає про властивостi, якi безпосередньо чуттєво навiть не можуть бути данi. Закони, взає¬¬¬модiї, процеси усвiдомлюються науковцями Нових часiв у якості уя⬬¬них, тобто абстрактних конструкцiй за схемою: "уявимо собi, що...". У свою чергу Р.Декартом було висунуто принцип метод¬логiчного сумнiву, який дозволяє розглядати будь-яку уявну та чуттєво дану реальнiсть у якостi ілюзії. Тiльки самосвiдомiсть, через визнання суверенностi дiй розуму, та її похiдних - свiт те¬ретичних мiркувань (якщо вони несуперечать послiдовному самоспос¬¬¬тереженню "Я"), здатна демаркувати залежнi та незалежнi вiд суб'¬¬¬єкта iстини. Цю особливiсть детально було проаналiзовано в ос¬¬¬таннiй (унiкальнiй своєю фундаментальнiстю) книзi I.Т.Касавiна "Мiграцiя. Креативнiсть. Текст. Проблеми некласичної теорiї пiзнання" (1999). У вказанiй роботi ми бачимо визначальну роль, яку вiдiграє самосвiдомiсть людини саме у становленнi людського взагалi. Наука як вагома частка життєдiяльностi сучасної є безп¬середнє виявлення могутньої сили самосвiдомостi. Однак лише фiл¬софiя спроможна створити, зберегти i розвинути метод, який дозв¬ляє розглядати самосвiдомiсть у якостi предмету iнтелектуальної дiяльностi. Узагальнено саме цей метод фiлософи називають термiном "рефлексiя" [Див.:28. -с.9-30].