Метод i методологiчне дослiдження в науці
На мою думку, не потрiбно шукати особливої ваги аргументiв для виправдовування позитивного значення епiстемологiї. Якщо пiд цим термiном розумiється уявлення про пiзнання, а не щось iнше, тодi у випадку визнання наявностi феномена наукового пiзнання ми маємо визнавати цiлком доречною потребу в iснуваннi окремої дисциплiни, що вивчає цей феномен. А тому заперечення епiстемологiї, по сутi справи, є заперечення самої можливостi дослiдження даного феном嬬¬на. Таку позицiю завжди називали "дрiмучим агностицизмом", що здебiльшого самовиявляв себе як зразок "дискурсу влади" (табу зବ¬ради самого табу), який щось нав'язує людям у виглядi наративної заборони, не беручи на себе обов'язку дотримуватися власних заб¬рон.
Використання поняття про певний метод в загально-унiверсальних формах епiстемологiчного iдеалу когнiтивно дозволяє вичерпувати перетворенням в системи знань множину потенцiйно можливих на його засадах теорiй певного роду. Таким чином окремий iдеал методу стає основою генетичної загальностi знань про предмет пiзнання тiєї чи iншої науки. Формування системи знань, що об'єднує теорiї певного роду, iсторично та епiстемологiчно у завершеному виглядi визначає дiйсну межу використання конкретного методу, його обмеженiсть, яка вимагає вiд суб'єкта, також, знань iншого роду. Усвiдомлення обм嬬¬женостi, тобто вирiзнення сфери дiєздатностi та безсилостi вже вiдомих методiв i стає пiдставою для їх критики, активiзацiї пош󬬬ку шляхiв подолання виявлених проблем. Починає вiдбуватися пошук iншого методу, в якому iдеал методу виконує функцiю основоположної підстави.
Використання поняття "iдеал метода" дозволяє суб'єкту безпос嬬¬редньо використовувати iдеальнiсть (апрiорнiсть), коли диску𬬬сивнiсть, каузальнiсть стають внутрiшнiми (безпосереднiми) хараꬬ¬теристиками мислення, судження, що заперечують або не помічають (через абстрагування) наявне розмаїття випадковостей. Отже, без набуття форми певного iдеалу методи стають на завадi створення системи знань, можливе лише знання у формi сукупностi рiзних даних [Див.:6.-с.237-238]. Лише через форму iдеалу в "хаос" методiв проникає Логос систематизацiї, яка розкриває себе через метод¬логiчнi саморефлексiї.
Наукова дiяльнiсть як рiзновид духовного освоєння дiйсностi, самореалiзацiя творчого духу має визначальну властивiсть створювବ¬ти вiдношення до iдеального свiту як до об'єкту формування, пер嬬¬будови. Тому функцiонально науку можна розглядати як дiяльнiсть людини, яка здатна створювати визначене волею суб'єкта обмеження наявного свiдомостi свiту iдеальних, чуттєво наочних, перевiрених практикою сутностей. Таке обмеження уможливлюється завдяки власт謬¬востi людини iнодi бути iнтелектуальною, саморефлексивною. У цьому наука принципово вiдрiзняється вiд релiгiї, мiфологiї, мистецтва, етики.Потреба в усвідомленій методологiї виявляє себе також i через iншi причини. Наприклад, вiдома проблема iснування об'єкта пiзнан¬¬¬ня, як специфiчна проблема методологiї пiзнання природи, що виниꬬ¬ла в iсторичному розвитку фiзики, об'єкти пiзнання якої (поперед усе у мiкрофiзицi та космологiї) емпiрично не данi безпосереднiм чином. Суть проблеми полягає у тому, що питання про iснування пе⬬¬ного об'єкта ми не спроможнi остаточно вирiшити емпiричним, дослiдним шляхом. Так, питання щодо iснування кваркiв, протонiв, вiртуальних частинок, тахiонiв неможливо вирiшити у межах певних теорiй (квантової теорiї поля, теорiї сильних взаємодiй, реля¬¬¬тивiстської астрофiзики та космогонiї) через їх спiвставлення з емпiрiєю. Однак, проблему iснування фiзичного об'єкта не можна вирiшити i засобами герменевтики. Як це подекуди пропонують [Див.:7]. Думаю, що стосовно вирiшення питання про фiзичне iсн󬬬вання тахiонiв, наприклад, герменевтичнi аргументи фiзиками при鬬-матися не будуть. Тому такi проблеми вирiшують методологiчно, а не епiстемологiчно чи герменевтично.
Якщо враховувати, що "гносеологiчний образ" речi НIКОЛИ не може спiвпадати iз самим предметом, а методологiчнi засоби здатнi вкବ¬зувати лише на вiдповiднiсть наших мiркувань попередньому досвiду, тодi неважко зрозумiти фундаментальну складнiсть означеної пробл嬬¬ми.
Суверенна здатнiсть людини самостiйно починати певний стан (свобода суб'єкта) уможливлює реальне буття методологiчного плю¬¬¬ралiзму, а не хаосу методологiй. Поняття "методологiчний анархiзм", на нашу думку, невдале, бо воно змiстовно (iнакше це поняття не має сенсу) обмежується станом нецiлеспрямованого ха¬тичного використання методiв, що можливе лише у випадку "смертi розуму", розладу психiки людини. Саме метод, як виявлення безп¬середньої суверенностi суб'єкта, спiввiдноситься з рiзноманiтнiстю знання у формi взаємозв'язку “єдине в рiзноманiтному”. Формування єдностi знань при наявностi розмаїття сенсiв i значень через метод вiдповiдає вiдомим вимогам iстини, як у множинi її у сферi iд嬬-альнiй, так i у множинi емпiричних та практичних критерiїв. Дося㬬¬нення тотожностi через метод в рiзноманiтностi методологiчно о䬬¬норiдних теорiй, обґрунтованої встановленням множини сенсiв, знବ¬чень, мiр визначення теоретичної та емпiричної iстин - шлях ап¬диктичного формування системи наукових знань.
Слiд нагадати, що в фiлософiї науки мова йде не тiльки про м嬬¬тодологiї реконструкцiї процесiв наукового пiзнання, а й про мет¬дологiї свiдомої органiзацiї пiзнавальної дiяльностi, вiдповiдно до певного зразка. Оскiльки до класичних методологiй фiлософiї нବ¬уки вже прийнято вiдносити методологiї iндуктивiзму, кон¬¬¬венцiоналiзму, фальсифiкацiонiзму та iсторизму [Див.:8.-с.3-26], постає завдання визначення iстотних характеристик вiдповiдних м嬬¬тодiв, якi виконують конкретну системну функцiю.