Метод i методологiчне дослiдження в науці
Слiд також враховувати, що iснує ряд етичних проблем, якi ст¬суються науки тiльки як соцiального iнституту. Цi проблеми не мବ¬ють безпосереднього вiдношення до внутрiшнiх проблем етосу науки. Однiєю з проблем внутрiшньої етики є, наприклад, критичне вiдн¬шення вченого до самоцiнностi наукового дослiдження. Перш, нiж увiйти у систему наукових знань, отриманi науковцем новi факти, теоретичнi рiшення, мусять пройти певний "шлях" наукового самови第¬нання. В цьому процесi наукове товариство складає систему фахового соцiального сприйняття наукового повiдомлення. Проте оцiнка вiдкриття з боку наукової спiльноти може не спiвпадати з ос¬бистiсною самооцiнкою автора, що породжує конфлiктнi ситуацiї етичного порядку.
Тут самокритичнiсть можна визначити як здатнiсть до рефлекси⬬¬ного контролю думок з позицiй визнаних принципiв науковостi. Не маючи достатньої критичностi, вчений не здатний дати адекватну вiдповiднiй ситуацiї оцiнку отриманим результатам. Суб'єктивнi особливостi науковця (наприклад: надмiрна уява, довiра авторитетам вчителiв, особисте домагання i т.п.) складають тi фактори, якi м¬жуть стати на завадi детальної самооцiнки.
Отже, самокритичнiсть можна розглядати не тiльки як нав'язану фiлософами звичку до рефлексування чи певнi персональнi здiбностi вченого, а як одну з моральних рис його характеру, що має загаль¬¬-нонаукове значення. Бо вмiння пiдпорядковувати власний темперамент i власнi iнтереси загальновизнанiй справi - пiзнання об'єктивних властивостей дiйсностi, складають необхiдну складову рису наук¬востi взагалi. За iнших означень мову слiд вести тiльки про "псе⬬¬донауку".
Одночасно зi здатнiстю до самокритики, етос науковця повинен допомагати протистояти "чужим" судженням i висновкам, не пiдкорю¬¬¬ватися загальностi тiльки тому, що вона визнана товариством. При недодержаннi принциповостi у власному розумiннi сутi справи немо欬¬ливо стати вченим - людиною, яка здатна вiдкривати нове. Треба вмiти аргументовано протиставити себе судженням i висновкам своїх колег при ознайомленнi з iнформацiєю про їх науковi здобутки, що дозволяє здiйснювати критичну експертизу з позицiй власного розуму та здорового глузду. Таким чином, постiйне протиставлення, суп嬬¬речливiсть загального i одиничного (у формi етичного) складає ви第¬начальну рису науковця. Це людина, яка має постiйно проставити своє "Я" загальному та навпаки - ставати на позицiї загального супроти свого "Я".
Домагання вченого у формi особистої зацiкавленостi найбiльш яскраво виявляє себе при затвердженнi приорiтету на наукове вiдкриття. Об'єктивною причиною конфлiктiв стосовно приорiтетностi є неминучiсть "паралельних" вiдкриттiв. Усi суперечки стосовно приорiтетностi в науцi пов'язанi зi специфiчним психологiчним настроєм ученого, який формується самою iнституцiоналiзацiєю на󬬬ки, де перш за все цiнується новизна та оригiнальнiсть - право на власне "наукове Я".
Таким чином у конфлiктах за приорiтетнiсть спостерiгається бе第¬посереднє виявлення протиставлення "наукового Я" i "наукового не-Я", де визнання товариством права особистостi на "наукове Я" є перетворення цього "Я" на загальноприйняте в науцi. Отже, за цим протиставленням криється фундаментальне протирiччя свободи i н嬬¬обхiдностi, яке вирiшується шляхом визначення - хто персонально буде представником картини об'єктивної необхiдностi, незалежного вiд особистостi "року", а хто буде слiдувати за ним.
Хоча данi мiркування зовнi дуже схожi на надумане нiцшеанство, слiд нагадати, що термiном "видатний вчений" сьогоднi дуже часто визначається саме посада людини в науковiй iєрархiї, а не щось iнше. Формування системи взаємовiдносин науковцiв схожа на церко⬬¬ну, тобто посиланнями на зовнiшнiй показник - об'єктивну дiйснiсть, яка вперше була представлена суспiльству через певне "наукове Я". Нагадаю, що церковна iєрархiя будується посиланням до зовнiшньо данного Бога.Колективний характер працi в сучаснiй науцi (думаю, що саме к-лективнiсть є визначальна риса "сучасної науки", а не змiни у фо𬬬мах наукового сприйняття дiйсностi) призводить до того, що суб'єк¬¬¬том наукової дiяльностi стає науковий колектив, наукова установа. Такий характер суспiльно органiзованої науково-пiзнавальної дiяль¬¬¬ностi, який передбачає не тiльки простої сумарностi зусиль, а складного синтезу зусиль окремих особистостей, що породжує анонiмнiсть справжнього "наукового Я" (замiнюючи його на си쬬¬волiчне), призводе до вiдокремленостi конкретної людини вiд етич¬¬¬ностi, створює iлюзiю позаетичностi наукового знання.
Зазначене виправдовує появу фiлософських праць присвячених критицi "дискурсу влади" [Див.:5]. Однак, одночасно демонструє, що їх проблематика обмежена етикою, а не вирiшенням когнiтивних проᬬ¬лем наукового методу та iстини.
Пропаганда "ідіоми", яка заперечує позитивне значення для с󬬬часного наукового дискурсу створеної фiлософiєю епiстемологiї, за межами мiркування визначеного етичними питаннями, нагадує спробу зробити монарха виборною посадою через кожнi чотири роки, задля створення "iстинної монархiї".