Андерсон Бенедикт та його наукові погляди та праці
Біографічна довідка
Бенедикт Ричард О'горман Андерсон народився 26 серпня 1936 року в Китаї, де його батько працював митним чиновником.
У 1941 році родина Андерсонів перебралася в США.
У 1957 році Бенедикт Андерсон одержав ступінь бакалавра в Кембриджі. Виявивши інтерес до політики в Азії, він взяв участь у дослідницькій програмі по Індонезії Корнельского університету.
Кілька років працював у Джакарті, після публікації робіт про переворот, що відбувся в Індонезії, був у 1966 році висланий із країни.
Згодом Бенедикт Андерсон працював у Таїланді, почав викладати в Корнельському університеті (Нью-Йорк).
Дослідження Бенедикта Андерсона присвячені питанням політичного розвитку Південно-Східної Азії, зокрема – Індонезії, Таїланду, Філіппін.
Автор книги "Imagined Communities: Reflections on the Origin and Spread of Nationalism", присвяченої проблемам націоналізму. Професор Корнельского університету, керівник проекту Корнельского університету "Сучасна Індонезія".
Погляди і головні праці вченого
Націоналізм виник у Європі наприкінці XVIIIстоліття разом із розвитком капіталізму. Відомий американський політолог Бенедикт Андерсон у своїй книзі “Уявлені спільноти” (класична, перекладена багатьма мовами праця американського вченого дає напрочуд оригінальну й водночас переконливу інтерпретацію непростих процесів зародження й формування новочасної національної свідомості в ранньомодерних суспільствах) пояснює його виникнення майже анекдотичним збігом обставин: поширенням капіталізму, комунікативних технологій та вибором людьми різних мов спілкування. Якщо вірити його версії, то Франція, Німеччина, Польща тільки тому й з’явилися на мапі Європи, що запрацював друкарський станок, а відтак – з’явилася спільнота читачів, які з газет і довідалися, що вони є французами, німцями, поляками. Тобто стали заангажованими у процес побудування нації навіть без свого відома.
Бенедикт Андерсон деконструює поняття нація. Його книга починається з твердження “The nations were invented by nationalists” – “Нації були вигадані (Нації винайшли) націоналісти”. Яке ж тут можливе примирення? Між деконструкцією гранд- чи метанарації та тою позицією, що нація є реальністю?
Якщо ми досліджуємо групи, чи локальну історію, то у всі ці поняття імпліковано гранднарацію. Трохи розгорнути ці терміни, і вони вписуються в інструментарій, який вже є гранднарацією. Ми не можемо вистрибнути з них, як з власної шкіри. Тому послідовний деконструкціонізм неможливий.
Як все це примирити? Бенедикт Андерсон вважає, що нація – це уявлювана спільнота. Дійсно, це так, але чому вона уявляє свою самість? Чому та самість витворилася, виробилася? Очевидно, тому, що у неї є цілий ряд мітів, стереотипів, автостереотипів і уявлення про спільну історичну долю. Це вже рівень реального історичного процесу, а не історіографії як конструювання. Уявлення про спільну історичну долю, про спільність перемог, баталій, страждань, горя і нещастя теж цементує це явище. Уявлення про спільну історичну долю є функціональним з етнологічної точки зору (я є етнологом). Це поняття є дуже важливим функціональним елементом етнічної ідентичності. Люди усвідомлюють себе співпричетними до спільної історичної долі, навіть якщо це фантазми, конструкти, навіть якщо вони конструюють героїв, яких не було. Ці фантазми, конструкти, міти працюють. Вони функціональні тому, що цементують цю спільноту зісподу, знизу.
На думку автора “офіційний націоналізм” склався історично як реакційна відповідь на народні націоналізми, спрямовані знизу проти правителів, аристократів та імперських центрів. Найпоказовішим є приклад Російської імперії, у якій царі правили сотнями етнічних груп і безліччю релігійних громад, а у своєму колі спілкувалися французькою мовою, що було знаком їхньої цивілізованої відмінности від підданих. Видається, що лише селяни говорили російською, але з поширенням в імперії народних націоналізмів (українського, фінського, грузинського і т.д.) у дев’ятнадцятому столітті царі, зрештою, вирішили, що вони насамперед росіяни, і в 1880-х (лише 120 років тому) почали згубну політику русифікації своїх підданих, урівнюючи, так би мовити царів і підданих, чого колись уникали. Так само Лондон намагався англізувати Ірландію (і досяг помітних успіхів), Німецька імперія намагалася онімечити свою частину Польщі (з дуже незначним успіхом), Французька імперія нав’язувала французьку мову італомовній Корсиці (частково домігшись успіху), а Османська імперія – турецьку мову арабському світові (безуспішно). У всіх випадках, пошлюся на себе ж, основне зусилля було спрямовано на те, щоби вузьку і коротку шкіру нації натягнути на величезне тіло старої імперії.Чи можна сказати, що ця форма націоналізму характерна для Заходу або ж для Сходу? Андерсон Бенедикт вважав, що у всесвітньо-історичному масштабі китайський націоналізм виник досить пізно, але у дуже специфічній ситуації, до якої можна знайти небагато паралелей у світовій історії. Китай був наскрізь просочений різними імперіалізмами епохи, включаючи японський, але насправді колонізованим не був. Багато конкуруючих імперіалізмів, зокрема і Велика Британія, що зіткнулася з труднощами в Індії, не залишали думок про захоплення величезного імперського Китаю (найближче порівняння тут, можливо, – імперська Ефіопія). Крім того, імперський Китай був настільки ж слабким, як і царська Росія. Японці перемогли царський флот за шість років до катастрофи маньчжурської династії і за дванадцять років до кривавого кінця самого царату. Усе це давало змогу багатьом націоналістам першого покоління думати, що імперія без особливих труднощів може перетворитися в націю. Ця мрія була й у Енвер-Паші у Стамбулі, й у полковника Менгісту Маріама в Аддис-Абебі трьома поколіннями пізніше, й у полковника Путіна в сучасній Москві. Вони, не довго думаючи, поєднали народний націоналізм всесвітнього антиімперіалістичного руху з офіційним націоналізмом кінця дев’ятнадцятого століття; і нам відомо, що останній був націоналізмом, який виходив від держави, а не від народу, і оперував термінами територіального контролю, а не народного звільнення. Звідси і дивна з’ява типажу справжнього народного націоналіста Сунь Ятсена, який озвучує претензії Китаю на різні райони Південно-Східної і Середньої Азії. Ці вимоги були засновані на реальних чи уявних територіальних завоюваннях династичних правителів, причому, багато хто з цих правителів не були китайцями і проти них, здавалося б, народний націоналізм повинен був боротися. І Гоміньдан, і, пізніше, КПК у різний час і в різних масштабах підтверджували ці претензії.