Філософія права як методологічна дисципліна

Це випробування позитивного права на розумність, справедливість істинність, правильність і т. д., хоч і наділене тим чи тим критичним потенціалом стосовно до позитивного права, продиктовано, одначе, не чіплянням до влади та їх установленням, а фундаментальними властивостями і проблемами суспільного буття людини, потребами пізнання природи і сенсу права, його місця та значення успільному житті людей.

Мета розуму — істина, і філософія права переймається пошуками істини про право.

З погляду позитивного права вся істина про право є і самому позитивному праві, під яким маються на увазі вс владні визнані джерела чинного права (закони, підзаконн акти, санкціоноване звичаєве право, судові прецеденти т. ін.), всі офіційні установи, наділені законною силою тобто—закон.

Такий підхід до права, який зводить право взагалі де позитивного права, себто ототожнює право та закон;

характерний для юридичної догматики та наявний у різ¬них варіантах юридичного позитивізму та легізму (ві,а лат. Іех (1е§із) — закон). Тут істина про право вичерпується волею законодавства, думкою та позицією офіційно-влад¬ного встановлювача позитивного права.

Ця позиція, звісна річ, не відповідає природі та вимогам розуму, орієнтованого не на думку та авторитети, а на істинне, теоретично, філософськи узагальнене знання про відповідний об'єкт, у цьому випадку — про право.

Вже прості роздуми про позитивне право породжують низку питань, відповіді на які потребують виходу за межі позитивного права та позитивістського розуміння.

Основний сенс питань у теоретично концентрованому вигляді можна сформулювати як проблему розрізнення та співвідношення права і закону, яка має вирішальне значен¬ня для будь-якого теоретично послідовного праворозумін-ня та визначає предметну сферу філософії права.

; Без тієї чи тієї концепції такого розрізнення права та закону ми у своєму праворозумінні залишаємось в одно¬мірній площині владно даного позитивного права, власне, в межах офіційного закону, позитивістського законоведен-ня та легізму.

Минулі й сучасні філософські вчення про право містять той чи той варіант розрізнення права та закону, що й ви¬значає філософсько-правовий профіль відповідного підхо¬ду. Мова при цьому йде про різні формулювання такого розрізнення, зокрема про розрізнення права за природою та права за людським установленням, права природного і встановленого, справедливості й закону, права природного та людського, права природного й позитивного, права ро¬зумового й позитивного, права філософського й позитив¬ного і т. д.

За цим термінологічним різноманіттям стоїть те, що в теоретичній формі ми визначаємо як право й закон, їх розрізнення і співвідношення.

Таке теоретичне розрізнення права й закону не лише термінологічне, а й понятійне, за змістом виступає як тео¬рія для всіх інших приватних випадків подібного розріз¬нення і цим дозволяє зрозуміти і виразити момент загаль¬ності та єдності у пізнавальній орієнтованості, у значеннє¬вій структурі та предметі минулих і сучасних філософсько-правових вчень.

Наявність моменту такої внутрішньої єдності виправ¬довує об'єднання зовнішньо різних учень під загальним найменуванням "філософія права" та дає змістові основу для їх розуміння й тлумачення як тієї чи тієї концепції філософії права, що усвідомлюється не як випадковий на¬бір і конгломерат різних поглядів, а як предметне визна¬чена та внутрішньо єдина дисципліна.

Методологічна концепція праворозуміння у предметне і змістовно розгорнутому вигляді охоплює весь світ права, все правове поле в його істотній єдності, в усіх його визна¬ченнях і реальних проявах.

Буття права в людському світі криє в собі правову ви¬значеність і впорядкованість світу людського буття, право¬ве розуміння і правовий підхід до основних відносин, форм, інститутів і настанов у громадському житті людей.