Регіональні особливості розпису на склі

У міжвоєнні і повоєнні роки невеликі колекції, гуцульського іконопису сформувалися окрім Львова, у музеях на Станіславщині: Коломийському музеї народного мистецтва Гуцульщини (1927), Покутську (1928) і Жаб’євому, які стали основою для створення у 1939 р. Станіславського історичного музею, а починаючи від 1980 р. окремі цінні експонати почали надходити до Івано-Франківського художнього музею. Велика кількість творів розпорошена тепер по приватних збірках. Але найбільше їх було розкрадено, спалено, порубано під час так званого “освоєння” і “музеїфікації” насильно відібраних у віруючих храмів, яке особливо інтенсивно проводилося комуністичним режимом в 1960-1970-х роках.

Сучасні українські мистецтвознавці, які зверталися до проблеми гуцульського іконопису – Олена Кульчинська, Віра Свєнціцька, Василь Откович, Григорій Островський – нарікали на її недостатню вивченість через брак пам’яток. Нез’ясованими залишилися культурні зв’язки Гуцульщини в мужах карпатського регіону. Дослідити їх особливо важливо, бо багато творів, виявлених у гуцульських регіонах, насправді створені в перед гірських місцевостях.

До найдавніших іконописних пам’яток гуцульско-покутського пограниччя належать величні “Стасті Христові” (1946) в Білий Ославах на Надвірнянщині. В 1914-1915 роках вони були вивезені Данилом Щербаківський до Київського художньо-промислового і наукового музею (тепер Державний музей українського образотворчого мистецтва у Києві).

Впродовж ХVІІ- ХVІІІ ст. головним центром розвитку високопрофесійних іконописних традицій на території Гуцульщини був Скит Манявський. Монастир підтримував тісні зв’язки з багатьма духовними і художніми осередками того часу – Ставропігійським братством у Львові, Києвом, Москвою, Афоном, У 1668-1705 роках Йов Кондзелевич за участі монастирських іконописців створив величний п’ятиярусний іконостас для Воздвиженської церкви Скиту Манявського, який після закриття монастиря 1785 року був куплений громадою містечка Богородчани і зберігається в національному музеї у Львові. Одночасно з цією унікальною пам’яткою по багатьох гуцульських і перед гірських селах розійшлися десятки ікон найвищого ґатунку, які дарували народним майстрам багатий іконографічний матеріал.

Розквіт народного малярства Гуцульщини припадає на ХVІІ ст.. – середину ХІХ ст.. Діяльність осередків окремих митців у цей час була настільки активною, що церковний уряд неодноразово вдавався до офіційних розпоряджень на кшталт: “образи риботицької роботи викинути наказано”.

Найближчим до Гуцульщини вважали художнім осередком були Богородчани. Тут, крім ікон на склі малювали і монументальні речі для церков. Можливо, тут створено іконостас для святої церкви Святої Параскеви П’ятниці в Космачі на Косівщині (перша пол. ХVІІ ст..) Принаймні існує легенда ніби Олекса Довбуш, якого вважають фундатором іконостасу, виділив кошти на цього виготовлення і перевезення саме в Богородчани. Тут крім ікон на склі, були і монументальні речі. Цікаво, що серед сподвижників ватажка опришків у документах згадане ім’я народного майстра Михайла Малярчука родом з Поділля. Вчився він малювати у місцевого гуцульського іконописця в селі Вербіжі і працював на Гуцульщині в 30-40-х роках ХVІІІ ст..

Дерев’яна хрестово купальна космацька церква належала до визначних зразків дерев’яної народної архітектури Карпат. Доля пам’ятки та її іконостасу склалася трагічно. В 1964 р. під час роботи Сергія Параджанова над фільмом “Тіні забути предків” іконостас розібрали і перевезли до Києва для студійних зйомок. Згодом окремі ікони були передані різним музеям Києва, Львова, Івано-Франківська. Цілісний колись ансамбль виявився розрізненим, але, як з’ясувалося невдовзі, йому загрожувало цілковите знищення. Після виходу на екран в 1965 р. фільму С.Параджанова космацька церква була підступно спалена.Останній яскравий спалах народного релігійного живопису на Гуцульщині припадає на першу половину ХІХ ст.. і пов’язується з іконою на склі. Малювання на склі відоме з елліністичних часів, а своїм розквітом у Центральній Європі – в Польщі, Богемії, Баварії, Австрії, Моравії, Словаччині, Румунії, Буковині, Галичині, - зобов’язане розквітові у ХVІІІ – ХІХ ст.. скловарного виробництва. Техніка малювання була проста, але ускладнювалася тим, що малюнок і фарби накладалися з титульної сторони шибки. Для спрощення процесу майстри інколи використовували готові малюнки на папері або народні дереворізи, які обводили по контуру чорною фарбою. Спочатку пензлем пастозно вимальовували внутрішні деталі композиції – висвітлення і тіні, рум’янці, баганки одягу, далі поверх них накладалися локальні кольори. Прикрашене орнаментом тіло визначало головну тональність всієї кольорової гами твору. На нього використовували червону, синю, чорну, жовту і зелену фарбу. Для позолочення німбів виготовляли суміш із бронзової пудри і покосту або підклеювали на звороті позлітку. Як ремісничий промисел живопис на склі був поширений у Косові, Жаб’є (Верховина), Яворові. Найбільше ікон вивозилося з Богородчан (там на зламі ХІХ –ХХ століть працювали Петро і Кароль Німчеки, майстре Митрук), а також із Станіслава, Коломиї, Снятина, Буковини. Серед сюжетів переважали образи святих – покровителів, а зі сценічних композицій найпопулярнішими були “Святий Ілля на колісниці”, “Притча про багача та бідного Лазаря”, “Покрова”, Страшний суд”.