Музичне мистецтво Індії

Індія — колиска музичного театру, створеного там за тисячоріччя до сучасної опери. Древнеиндийский ната (танцюрист, актор, по-санскритски) виконував танець і пантоміму; у той же час розспівувалися древні сказання з інструментальним супроводом. У «Рамаяне» зустрічаються соковито написані картини вуличних представленні народного театру з музикою.

Індійці — творці лялькового театру. Його представлення, що ввійшли в художній побут народу задовго до нашої ери, також одержували не тільки сценічне, але і музичне оформлення. У I же тисячоріччі до н.е. склалася джатра-народная драма-містерія на міфологічні сюжети, іноді з жанровими інтермедіями (шом). Виконавці джатры, поряд з розмовними діалогами, пекли пісні-монологи, а представлення відбувалося під акомпанемент інструментального ансамблю. Хороводні пісні й оркестр були невід'ємною частиною древнеиндийского народно-хореографічного театру раслила, зв'язаного з культом бога Кришны.

Багатий пісенний і інструментальний фольклор склав родючий ґрунт для високомистецького професійного мистецтва. Класична музика Індії з глибокої давнини в органічному зв'язку з поезією і танцем. «Сангита» — древнє поняття, що позначає цей синтез мистецтв. Первинні пам'ятники індійської літератури — Веди — складаються з міфологічних легенд, релігійних повчань, гимнических віршів і наспівів («Самаведа»), Автори цих гімнів — риши — чи читали розспівували їх на святах, при відправленні релігійних обрядів у чи храмах під відкритим небом:

Світська професійна музика в древній Індії хоча і харчувалася, у кінцевому рахунку, з того ж народно-пісенного джерела і мала загальну інтонаційну основу з культовими наспівами, однак же багато в чому відрізнялася від них: те було мистецтво менш консервативне і догматичне, не настільки піддане застыванию, більш близьке до живого життя і чуйне на її події, і запити. Не випадково самих яскравих кульмінацій воно, досягало в періоди загального розквіту індійської культури і мистецтва: після перемоги Індії над військами Олександра Македонського, особливо в імперії Маурьев у правління пануючи. Ашоки Ц (III століття до н.е.), а також при династії Гупта (IV-V століття н.е.), коли імперія, який вона правила, представляла собою остання найбільша і сильна централізована рабовласницька держава на Индостанском півострові. Держава це, засноване на жорстокій експлуатації рабів, селян, ремісників, у той час ще сприяло розвитку культури і мистецтва.

Палаци царів і раджів (місцевих правителів) були центрами професійного театру, танцю, вокальної й інструментальної музики. Зокрема високої досконалості досягли жіночі хори — іноді з двома полухориями (про їх пишуть древні теоретики, і поети). Як і в народній творчості, хори ці пекли пісні й одноголосого, унісонного складу, з інструментальним супроводом.

Діви стрункі печуть і царевича заполонюють

Струнною музикою вони.

(Асвагоша)

Усі класичні стилі древнеиндийского танцю дотепер нерозривні з музичним супроводом: хореографічний образ зі своїми рухами, «струмливими» і «говорящими», пластично витлумачує музику; музика ж, у свою чергу, не тільки емоційно розфарбовує танець, але і дає їй нерідко проникливий ліричний коментар.

У придворному мистецтві танці під музику складали також важливу органічну частину класичного театру. Індійська драма III-V. століть н.е., що іде коренями до древніх народних дійств, відрізнялася багатим і різноманітним змістом. На сцені грав інструментальний ансамбль (флейти, лютні, барабани і т.д.), пік хор, виповнювалися і вокальні мелодії соло.. Великий скарб індійської драматургії — «Шакунтала» Калидасы (початок V століття н.е.) — по жанрі своєму представляег саме драму з музикою.

Умовність, символізм, прагнення до навмисної розкоші звучання проникали в придворне мистецтво, покликане обслуговувати побут рабовласницької верхівки і відповідати зніженим і почуттєвим смакам царів, раджів, чиновників, воєначальників, що належали до вищої, привілейованої варни (касті) кшатриев. У древнеиндийской літературі, наприклад у знаменитій поемі «Життя Будди» Асвагоши, описане почуттєве зачарування цих мелодій. Але суб'єктивні егоїстичні мотиви не могли заглушити співаючих голосів художньої правди, і душу народу, його характер, особливості психіки, світогляду яскраво відбилися й у древніх шарах професійної музики.Характерна риса індійського мелосу - його прагнення до дуже широких обріїв і глибоких роздумів. Володіючи трехоктавным діапазоном, він більше тяжіє до порівняно низьких, темних регістрів. Хроматизми, що барвисто мерехтять чи виразно загострюють інтонацію наспіву, насичують його. Ритм відрізняється волею й імпровізаційною гнучкістю. Зустрічаються древнеиндийские наспіви великої ритмічної чіткості, енергії руху, із кристаллически рельєфною структурою і правильно повторюваним угрупованням длительностей; але більш часті мелодії з довгим і безупинної, як би замисленим розгортанням вигадливо-варіантного типу.