УКРАЇНСЬКА МОВА НА ЗЛАМІ ВІКІВ (кінець XIX — початок XX ст.)

Як і на мові І. Франка, на мові О. Кобилянської позначилося поширене в Західній Україні москвофільство. Не знайшли відповідного українського втілення такі слова, як великан, грудь, воздух, склонний, обичай, вокруг, лож, об’ясняти упрямий, черти та ін. Звідси ж, мабуть, і толерантне ставлення до активних дієприкметників як теперішнього, так і минулого часу: кочуючі цигани, морозячий воздух, натрясаючий окрик, прошиваючий свист, невтомимі мурашки, оставшаяся флора.

Зрідка О. Кобилянська уживає форму двоїни (чотири дівці); специфічні особливості є в уживанні дієслівних форм: зрідка трапляються форми інфінітива та -чи (печи), зберігаються релікти перфекта (абисьте знали), уживається майбутній час, що складається з особових форм допоміжного дієслова бути і основного дієслова у формі минулого часу (будеш мусив іти), третя особа однини зворотних дієслів виступає в скороченому вигляді (віддаєсь), наказовий спосіб утворюється як за допомогою частки нехай, так і най (нехай господь Бог прийме його душу; най стулить рот).

У творах на теми з життя інтелігенції, наприклад в «Valse melancolique», насамперед упадає в око відмінний від попередньої групи творів склад лексики. Тут інші слова на позначення побуту (комфорт, фортеп ’ян, резонатор, ролети «штори», фотель, отоманка, інструмент, парасолька, кімната), значно зростає кількість слів з абстрактним значенням (темперамент, опозиція «незгода», психологія, інстинкт, монолог, дискусія, симпатія, почування, неспокій, смуток, меланхолія, композиція, фантазія, індивідуальність), широко представлена лексика з галузі мистецтва (образ, штука, артистка, гармонія, композиція, статуя), іншомовні слова часто наводяться в оригіналі: ergo, type antique, vis-a-vis.

Україномовна творчість С. Васильченка почалася з видання збірки «Ескізи» у 1911 р. і завершилася уже за радянської влади оповіданням «Олив’яний перстень» у 1926 році. У творах цього письменника теплий фольклорний ліризм поєднався з чудовим знанням сільського життя, особливо молоді. Як писав про нього С. Єфремов, С. Васильченкові властивий «якийсь мрійний гумор, з яким він ставиться і до людей, і до природи, скрізь шукаючи м’яких задуманих тонів несподіваних переходів од звичайного до чогось таємного, чого, мабуть і сам автор ще собі до повної свідомості не довів, але що огрійливим теплом дихає на вас із сторінок його творів» 1.Як В. Стефаник і М. Коцюбинський, С. Васильченко володіє мистецтвом художньої деталі, багатством кольорових тонів, настроєвим пейзажем, наприклад: «По садах вітри гасають, а над садами зоріє небо осіннє. Маленьку хату оступили кругом високі ясени. З ясенів спадає сухий лист на струхлу солому, падає додолу на зів’ялі півники, сережками чіпляється в бур’янах. Крізь бур’яни блимає низеньке віконце, блакиттю мальоване, у віконце шматок білої стіни видно в хаті, а на стіні на білій з-під чола позирає невеселий селюк у шапці. Чорнобривцями заквітчаний, у рушник прибраний, а сам думний та сумний» («Чайка»); «Скільки золота, золота того сумного, осіннього... Скрізь — поміж могилами, по лавочках, навіть на пам’ятниках і хрестах... На кладовищі од його аж сяє... Коли вперше глянеш на це море жовтого листу, зразу аж серце стенеться: на мить намріється обмареним очам, що то повно скрізь весняного сонця, його золотого, гарячого проміння. А глянеш удруге — і серце заниє: нема сонця — то золота печаль. Сум...» («Чайка»).

За творами С. Васильченка теж можна було б укладати фразеологічний словник української мови — стільки тут природно вплетеного і в авторську мову і в мову персонажів справжнього золота, напр.: хапун ухопив, смуток бере, про вовка помовка, а вовк із-за гори; як не брехне, то не дихне; лиха його матір знає, допекти до живих печінок, направити на стежку, аж за серце бере, і в ступі не впіймаєш, сеї ночі й очей не закривала; косить би косив, коли б який дідько косу носив; хто гостей шукає, той штани латає, її реви насіли, і в старій печі дідько топить; захотів у жука та меду, зайчики в голові стрибають, біс біду перебуде, немає й пам ’яті, яке з цього пива та вийде диво; хоч не в’їжно, так уліжно; прийшла-таки коза до воза; або здобути, або живим не бути та ін. Ці фразеологічні одиниці доповнюють суто народні прокльони і лайки: Ну то нечиста мати з ним, тю на тебе, я тебе як стану, так за дев ’ятими ворітьми кавкнеш; засмієшся ти в мене на кутні, хай вона вам струтиться, безвісти пішла б ти, все один чортів батько, на чотири вітри оженило б тебе та на n ’ятий шум, розкрили вершу, як ворота; не плещи казна-чого, щоб тобі очі по, вилазили, нема на тебе кручі, кат би тебе попостукав, ах ти ж бісова пара і под. До цього треба додати ще примовки: Отой Петро, оте дурне лепетро, козина головка, не боїться ні собаки, ні сірого вовка, та гуляв з дитиною на майдані («У жнива»).

Серед творів С. Васильченка є й імітація під фольклор. У таких «казках» звичайними є характерні для усної народної творчості звороти: Ось послухайте ж... («Осіння казка»), Пішов козак темними ярами, пішов смутний та невеселий (там же).

У повісті про життя і творчість Т. Шевченка «Широкий шлях» письменник часто вдається до ремінісценцій: За ним розбіглися, як руді мишенята, його менші брати і сестри; Ох, палати, палати. Бодай ви уже й терном були позаростали; Почорніло якось село, небо синє — і те помарніло.

Чимало в мові С. Васильченка місцевих слів. Це, зокрема, голінний «завзятий», покіль «доки», плохий «смирний, тихий», роботяжечка, поназдивитися «роздивитися», мантулик «лагоминка», старунчик «той, хто старує, говорить як старий», нетеча «нечиста сила», хлудина «хворостина», ліса «тин», жилуватий «мускулястий, дужий», трямок «бантина», зарічений «той, хто любить суперечити», вшелевкатися «потрапити кудись невдало», зуспити «зустріти», розумовський «дуже розумний», гуторка «мова, спосіб мовлення», спускатися «з’їжджати з гори на санках» та ін. У «Словарі» за ред. Б. Грінченка з наведених немає тільки слова розумовський.