УКРАЇНСЬКА МОВА ЯК ІНСТРУМЕНТ РЕАНІМАЦІЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ

Разом з М. Гоголем ниву російської літератури обробляли такі вихідці з України, як М. Гнідич, В. Капніст, В. Марковський та ін.Друга група української інтелігенції — це ті, хто не поділяв офіційної думки про народність як ознаку «єдинонеділимості». Серед діячів цієї групи треба назвати Г. Квітку-Основ’яненка, Є. Гребінку, Л. Боровиковського, А. Метлинського, а також М. Костомарова, який все ж більше схилявся до третьої групи. Вони повністю поділяли другий постулат офіційної ідеології і фактично не заперечували перший. Що ж до третього, то важливою ознакою народності вони вважали рідну мову, народні звичаї, фольклор. За їхнім розсудом, рідна мова має стати підоймою народної освіти, хоч вони й не розраховували на те, що колись, навіть у далекому майбутньому, вона буде засобом всебічного розвитку українського народу. Ось характерна заява М. Костомарова: «Нам потрібне викладання науки нашою рідною мовою, викладання не тим, які вже звикли говорити та й мислити загальноросійською мовою, а тому народові, для якого рідна мова й досі — найзручніша й найлегша форма передачі й вираження думок. Замість повістей, комедій, віршів, — потрібні наукові книжки. Звісно, при виборі треба бути мудрим. Смішно було б, коли б хтось переклав українською мовою «Космос» Гумбольдта або «Римську історію» Момзена...» 1

У творах І. Квітки-Основ’яненка, як відомо, вперше українською мовою заговорив злодійкуватий Шельменко. Згодом письменник звернувся до прози українською мовою, в якій вивів привабливі, переважно жіночі постаті українського простолюду. Дворянство в нього українською мовою не заговорило. Правда, в «Щирій любові» «охвицер» «каже просто, по-нашому: «Куди ти, чоловіче добрий, устаєш? Сиди!» Але далі його мова тільки переповідається. І. КвіткаОснов’яненко не тільки не засуджував добровільну русифікацію українського дворянства, а навпаки, бачив у цьому явищі закономірне прилучення української інтелігенції до загальноросійської і світової культури. Рештки давніх українських звичаїв часів гетьманщини Квітка їдко висміює, водночас ставлячись з великим співчуттям до селянства. Фактично він повторив на українському грунті те, що започаткував у російській прозі М. Карамзін: звернувся до простої людини з її простою мовою. Тільки мова ця була не російська, а українська, що й утвердило її в жанрі прози. Є. Гребінка мав на кого послатись, спростовуючи поширені в його часи думки про непридатність української мови для літературної творчості. Він уважав, що в Квітчиній «Марусі» «лагідні почуття висловлені так вдало, що навіть прихильники цієї думки, збираючись реготатися до упаду при самому імені Марусі, плакали під кінець повісті» 1. Звичайно, на перший постулат ідеологічної тріади — самодержавство — ні Квітка, ні будь-хто з письменників з його кола не зазіхав. Усе лихо, описуване в його повістях, ішло від дрібних чиновників, які порушували волю царя зробити щасливими всі суспільні стани всіх племен і народів. Особа царя у них, зокрема у Квітки, просто обожнюється: «Господь нас усіх по милосердію своєму не оставив і послав нам такого милосердного царя, що й міри нема. Без його любові, хлопіт і старання об нас що б з нас було? Пропали б ми усі» («Добре роби — добре й буде»); «От істинно отець ік своїм дітям! І хіба ж тільки у нього і є, що ми? Еге! Слава тобі Господи! Є нашого народу чимало, а то ж ще російського, і німецького, і татарського, і калмицького... і якого-то народу нема! І усе ж то йдуть під нашу державу, бо дуже хороше усім жити! І усе ж то наш милосердний цар об всіх убивається і жалкує, як отець діточок своїх» (Там же).

І все ж ніхто інший, як Г. Квітка-Основ’яненко, підкреслював окремішність українського народу від російського: «Язык, имеющий свою грамматику, свои правила, свои обороты в речи, неподражаемые, неизъяснимые на другом; а его поэзия... Пусть попробуют передать всю силу, все величbе, изящность на другом!» 2.

Він же залишив нам чіткий відбиток слобожанського говору першої половини XIX ст., який мало змінився і в наші дні.

У лексиці Слобожанщини відчувається зіткнення української і російської мовних стихій: поряд із парубок виступає тут парень-друзяка, поряд із злякатись — зрябіти і под. Слово пан-отець означає тут не «піп», а «батько», чоловік — «людина», мужик — «чоловік». Кінь (кобила) зветься тут шкапою, могила гробом, бідолаха лебедахою, судак сулою і под. Наявність у Слобідській Україні західноукраїнського елементу засвідчують такі слова й вирази, як уконтентувати, нараяти, які є вони на твар, коцярка (заведи коверниць або коцярок), батувати «нарізувати шматками» і под. Специфічно слобожанськими є, очевидно, слова брусувати «їсти» (— Сідайте, дружечки, мої голубочки! та без сорому брусуйте, а ти, старосто, їм батуй — 3, 65), збіржа/збиржа «візницький екіпаж» (на передній збиржі троїста музика, .., а на третій збиржі сидить чоловік у хорошому жупані — З, 247), ляговитися «спати», закаркати «засміяти», личман «вівчар». Слово жодний «ні один» уживається тут у значенні «кожен». Абстрактна лексика виразно поділяється на три групи:1) питома українська: біда, безчестя, вередовання, вигадування, вина, вік, вість, воля, втіха, втрата, гадка, глузування, гнів, горе, гордість, диво, діло, добрість, доля, достаток, доступ, дума, нудьга і под.;

2) запозичення з російської або церковнослов’янської: мученіє, одиночество, дарованіє, диханиє, допрос, жительство, забвениє, замішателство, зачатиє, защита, злодіяниє, істина, милосердиє, множество та ін.;

3) найвірогідніше створена самим письменником: послухнянство, молодожон, очуствуваться, пивомедиє і под.