УКРАЇНСЬКА МОВА ЯК ІНСТРУМЕНТ РЕАНІМАЦІЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ

Романтичній поезії, як і фольклорові, притаманні увага до здрібнілої лексики. Це переважно іменники (вітрець, дібровонька, діточки, зозуленька — Мог.; вишеньки, вітронько, дитятко, дівчинонька, квіточка, коненько — Гал.), прикметники (пустісінький — Мог.; золотенький, зелененька, маленький, вірненький — Гал.), прислівники (нікогісінько, веселенько, жалібненько — Мог.), дієслова (питки, їстки — Гал.); та чи не найчастіше трапляються сполучення іменника з прикметником — обидва в здрібніло-пестливих формах: громадонька веселенька, садочки зелененькі — Мог.; молоденький козаченько, дітки маленькі, сивенькі голуб’ятка, вітрець студененький — Гал. Вражає різноманітність пестливих слів, нагромадження різних словотвірних моделей, напр.: Ой вербице зеленая, Вербонько моя (АМІГ, 307).

Увібрала в себе романтична поезія і фольклорні постійні епітети: на воронім коню, козак чорнобривий, тихий Дунай, річка невеличка, вороненький коник (Мог.); сира могила, місяць блідний, темна діброва, яснеє сонце, небо високе, земля широка, море глибоке, козак молоденький (Гал.) та ін. Метафора в цих творах суто романтична. До її складу входять такі слова, як вітер, ворон, зоря, кохання, місяць, могила і под. Напр.: Його бандура, схоче він, завиє, його бандура й вороном закряче (АМІГ, 35); Колись, мій синку, ми тії могили Трупом та трупом начиняли (39); Уже вечірньої зорі Погасло світло, з-за гори Встав місяць повновидий (294) і под.

У поетів-романтиків була тенденція до нормалізації мови української літератури. Спеціально уникаю тут терміна «літературна мова», бо про неї можна говорити тільки після творчості Т. Шевченка. Зразком чистоти мови був, звичайно, фольклор. І поети романтики, як і безіменні творці фольклору, намагалися уникати вузько локальних слів. Та стежити за цим було дуже важко, тому локалізми, звичайно, з’являлися. Це, скажімо, у І. Галки рябець «шуліка», увійнятися «вгамуватися», ізгарб «сніговиця», «хуртовина», меріти «мріти», оцваньок «пеньок», музувіри «турки», плавочки «качки», утворний «стрункий», «гарний» та ін. У галузі морфології А. Могила навіть допускає стилізацію під особливості західноукраїнської народ. ної мови. Так, у вірші «Думка червонорусця» знаходимо: Край в цю пору згадує мі ся частенько; Хто тя, краю милий, хто по волі кине? Хто к ті із чужини, краю, не полине (АМІГ, 56).

Романтична традиція позначилася й на мові творів В. Забіли. Як і в решти романтиків, у нього стогне пугач, гуде вітер вельми в полі і т. ін. Він часто використовує народно-пісенні порівняння, соковиті епітети. Та разом з тим деякі твори В. Забіли (як, до речі, й П. Білецького-Носенка, С. Писаревського) позначені стилем бурлеску, що є даниною так званій «котляревщині».

Основні постулати романтизму поділяли й члени «Руської трійці» — західноукраїнського відгалуження спільноукраїнської літературної течії. Але якщо харківська школа романтиків виявляла себе переважно в творенні літературної мови, то М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький і їх оточення зробили великий внесок у розвиток літературної мови своєю збиральною діяльністю в галузі фольклору, етнології, народного прикладного мистецтва, а також лексикографії.

Разом з тим не можна не відзначити, що поети «Руської трійці» висловлювали патріотичні думки, зокрема, закликали не цуратися рідної мови:

Руська мати нас родила,

Руська мати нас повила, —

Чом же мова єй не мила?

Чом ся ней встидати маєм?

Чом чужую полюбляєм?У першій половині XIX от. були спроби створити граматики й словники нової української народної і літературної мови. 1844 р. П. Білецький-Носенко подав на розгляд міністрові освіти рукописи словника й граматики української мови. Рецензію на ці праці написав М. Максимович, і була вона цілком позитивна, хоч перший ректор Київського університету й запропонував подати текст створеним ним варіантом українського правопису. П. Білецький-Носенко з цим не погодився, і його багаторічна праця так і не побачила світу.

У цей час уперше вчинилися суперечки щодо українського письма й правопису. У 1834 р. Й. Лозинський у Галичині запропонував писати українською мовою латинським письмом. Проти цієї пропозиції рішуче виступив М. Шашкевич. Першу спробу створення нового українського правопису, пристосованого до звукової системи української мови, зробив О. Павловський у своїй «Граматиці української мови», написаній 1805 р., а виданій тільки 1818 року. Павловський уперше почав вживати літеру і на позначення фонеми [і], літеру Ђ на позначення сполуки [je], диграфа іо на позначення [jо] та ін. Правописом О. Павловського скористалися видавці «Русалки Дністрової», які в фонетизації українського правопису пішли ще далі, відкинувши ъ у кінці слів, закріпивши за є значення звукосполучення [je] та літери, що пом’якшує попередній приголосний.