Умови розвитку української мови у ХІХ – ХХ століттях

ве і функціонує в суспільстві. Між мовою і суспільством існує взаємний зв’язок: не лише загибель суспільства веде до загибелі мови, але й загибель мови веде до зникнення суспільства, що не вберегло свою мову.

Але ж звідки походить наша мова? Відповісти на це питання бралося багато дослідників – істориків. Всі дослідження показали, що наша мова походить від старослов’янської. Лінгвісти почали досліджувати мову на основі давньої писемності. Особливу увагу лінгвістів привернув давньоруський період, протягом якого формувалися численні діалектні риси у фонетиці, в акцентології, граматиці, словотворі лексиці й стилістиці, які на кінець ХІІст. стали розрізнювальними ознаками окремих східнослов’янських мов. До цього дослідники вважали, що на східнослов’янських землях існувала єдина мова без суттєвих діалектів. І лише в період феодальної роздробленості, в період послаблення зв’язків між давньоруськими землями з’явились сучасні мови. Проте з нагромадженням фактів та матеріалів, що заперечували цю гіпотезу погляди на походження мови змінилися. Ставало дедалі ясніше, що характерні особливості, необхідні для статусу самостійних мов, у тому числі й української, формувались на Русі дуже повільно й несинхронно, починаючи ще з праслов’янського періоду, який закінчився в І тисячолітті н. е., і були зумовлені як внутрішніми законами мовного розвитку, так і позамовними чинниками. Першим грунтовим дослідженням з історії фонетики української мови, де порушується питання про час її формування, була праця П.Г. Житецького “Очерк звуковой истории малоруского наречия”, надрукована 1876р. в київських “Университетских известиях”. У ній вчений дійшов висновку, що основні риси українського вокалізму (тобто системи голосових звуків) визначилась уже в ХІІ – ХІІІ ст.

З погляду на сучасне становище мови зразу і не скажеш про її болюче минуле, про столітні намагання знищити, викорінити її з пам’яті людей, як щось огидне та не потрібне. Проти мови, як самого сполучення слів, нічого не мали. Знищити хотіли сам народ, націю, а знищення мови було б вирішальним та найболючішим ударом до здійснення цього жахливого плану. Наш народ хотіли поневолити, напевно, тому, що вбачали в ньому гідного конкурента та, можливо, майбутнього правителя Європи. Тому всі сусідні держави намагалися нас знищити. Особливо до цього доклала зусиль сусідня держава Росія.Проти України застосовували лінгвоцид. Лінгвоцид (мововбивство) – це свідоме, цілеспрямоване нищення певної мови як головної ознаки етносу – народності, нації. Лінгвоцид спрямовується, в першу чергу, проти писемної форми мовлення. Кінцевою формою лінгвоциду є не геноцид, тобто фізичне винещення певного народу, а етноцид – ліквідація цього народу як окремої культурно – історичної спільноти, винародовлення етносу. Лінгвоцид присутній у багатонаціональних державах, де стикаються інтереси панівного та поневоленого народів. Є такі форми лінгвоциду: жорстокий та поміркований, відвертий чи закамуфльований, але не важливо яка у нього буде назва, суті це не міняє, не міняє також кінцевої мети. Так, за допомогою лінгвоциду, боролась і російська імперія з Україною. Так боролися з Україною в різні часи при різній владі та за допомогою різних форм. Боролись, бо не могли змиритись з існуванням волелюбного та такого духом народу.

Намагалися хоч якось боротися за свою свободу незакріпачені рештки, колись вільного та величного, народу. Вони об’єднувались в громади і намагалися чинити опір, закамуфльованому лінгвоцоду. Злякавшись підбур’ювання народних мас в Малоросії (так російський уряд називав західну, придніпровську та частину східної України ) народниками та народовцями, він перейшов до відкритої форми боротьби лінгвоцидом.

Активізація культурно – просвітницького руху українських громад викликав серйозну тривогу серед місцевих реакціонерів та урядових кіл. Було організовано цькування українського руху з боку офіційної преси, розгромлено Полтавську та Чернігівську громади, проведено арешти у Києві та Харкові, припинено видання “Чернігівського листка” та закрито усі недільні школи. Найактивніших культурних діячів вислали подальше від України. Щоб виправдати дії уряду був складений лист, що схвалював дії уряду та реформи 1862р. Його підписав 21 відомий громадівський діяч. Незважаючи на такі запевнення, переслідування громад не припинилося. Посипались доноси царю від чиновників та духовенства. Ці доноси, які були виявом великодержавного психозу, схвально зустрічались офіційними колами, рупором яких став міністр внутрішніх справ Петро Валуєв. Його дуже турбувало поширення громадівцями популярних книжок українською мовою серед селян. 20 червня 1863р. таємним циркуляром Валуєв проголосив, що окремої “малоруської мови не було, немає й бути не може”. Циркуляром призупинялось друкування українською мовою шкільних та релігійних видань. Заборона не поширювалась на художню літературу. Таке застереження щодо заборони видань лише певного характеру було не випадковим. Його не турбувало, що вузьке коло інтелігентів писали та видавали твори українською мовою. Головним наміром уряду було не допустити поширення цієї літератури між простими людьми. Шкільні та релігійні книжки призначалися саме для цих цілей. Валуєвськй циркуляр був спрямований на те, щоб перешкодити українському рухові перетворитись з заняття деяких інтелектуалів на масове явище. Російські чиновники впроваджували Валуєвський циркуляр з особливим ентузіазмом. Стараннями царської цензури українська література практично перестала існувати в межах Російської імперії. Після сумнозвісного циркуляру розвиток національного відродження припинився на 10 років.

Відновлення громадівського руху занепокоїло царя Олександра ІІ. Він в серпні 1875р. створив спеціальну комісію “для вироблення засобів боротьби з українофільською діяльністю”. На підставі пропозицій комісії цар, який тоді відпочивав у німецькому місті Емс, підписав закон про повну заборону української мови. Закон отримав назву “Емський указ” 1876р. Указом заборонялося друкувати українською мовою книжки й навіть тексти до музичних нот, ставити українські театральні вистави і влаштовувати концерти з українськими піснями. Якщо хотіли поставити виставу чи влаштувати концерт, то треба було всі тексти перекладати російською мовою. Правда, в 1881р. було скасовано заборону влаштовувати театральні вистави українською мовою, але було видано низку нових обмежень та заборон щодо вживання української мови. Суворо заборонялося ввозити в межі імперії будь – які книжки та брошури, видані за кордоном українською мовою. На пропозицію комісії було заборонено видавати “Киевский телеграф” і звільнено ряд професорів Київського університету. Патріотичні кола України не погоджувались з Емським указом. Багато організацій та поодиноких впливових людей постійно зверталися до уряду з проханням дозволити хоча б навчання дітей у школах українською мовою. Але всі подібні запити відхилялися або залишалися без відповіді.