Особливості діалекту Гуцульщини

Літ.: Гнатюк В. Лірники. Лірницькі пісні, молитви, слова, звістки і т. п. про лірників повіту Бучацького. В кн.: Етн. зб., т. 2. Л., 1896; Жирмунский В. М. Нац. язык и социальные диалекты. Ленинград, 1936; Horbach O. Argot in Ukraine. НТШ. Філол. секція. Proceedings, 1. H.-Й. - Париж, 1952; СУЛМ. Лексика і фразеологія. К., 1973; Дзендзелівський Й. О. Арго волин. лірників. «Studia z filologii polskiej i słowiańskiej» (Warszawa), 1977, t. 16; Дзендзелівський Й. О. Укр. бурсацько-семінарський жаргон серед. XIX ст. На мат-лі повісті «Люборацькі» А. Свидницького. «Studia slavica» (Budapest), 1979, t. 25, fasc. 1/4; Винник В. О. Опрацювання лексики обмеженого вживання у Словнику укр. мови. В кн.: Слово і фразеологізми у словнику. К., 1980.ДІАЛЕКТИЗМ (від грец. διάλεκτος — наріччя, говір) — позанормат. елемент літ. мови, що має виражену діалектну (див. Діалект) віднесеність. Д. віддзеркалюють процес адаптації літ. мовою територіально здиференційованих елементів діал. мови чи регіон. варіантів літ. мови. Використання Д. становить відступ від чинних на певному етапі розвитку норм літ. мови з певною стиліст. настановою (мовна характеристика персонажів, відтворення локал. колориту описуваних подій та ін.). Функціонування Д. в усному мовленні може зумовлюватися як цільовою стиліст. настановою мовця, так і недостат. володінням літ. мовою. Осн. шляхами проникнення Д. у літ. мову є мова худож. л-ри, публіцистики, наук. л-ри, усне мовлення, лексикогр. праці (діалектні та змішаного типу). Д. — поняття історично мінливе, яке формується разом з виробленням і усталенням норм літ. мови. Зміна норм відбивається на оцінці конкр. мовних одиниць, їх віднесенні до Д. чи нормативних; при цьому критерієм оцінок служать нормат. описи грамат. структури літ. мови, різноманітні словники, в т. ч. наголосів, керування тощо. На поч. етапі розвитку нової укр. літ. мови використання діал. одиниць не було чітко регламентоване, зумовлювалося мовним досвідом письменника, нерідко мало риси мовного натуралізму; тому оцінка Д. у писемних творах 18 — 19 ст. можлива лише у контексті конкретних тогочас. норм літ. мови. Від власне Д. відрізняються ті одиниці мови, які були чи є нормативними для регіон. варіантів літ. мови (як у різний час наддніпрянський, галицький, закарпатський, буковинський, пряшівський), але не стали нормативними для загальноукр. літ. мови; використання таких одиниць мови не пов’язане із стиліст. настановами мовців і не свідчить про незнання норм літ. мови. Розрізняють Д. акцентуаційні, фонетичні, словотвірні, граматичні, лексичні, семантичні, фразеологічні. Акцентуаційні Д. широко представлені в усному літ. мовленні; у худож. л-рі наявні переважно у поет. текстах з фіксованою ритміко-акцентною структурою («Хоч не зверхý, то в серці ще Він носить». І. Франко). До часто фіксованих фонетичних Д. належать словоформи з відмінними від літ. мови чергуваннями о, е, з і, о з нулем звука, е з о (война, крів’ю, хтіти, меї, свеї), е на місці а після м’яких приголосних (житє, дєкувати), збереження о у словах богатий, горячий, заміна ф на x, хв (рихметика ‘арифметика’, шкахва ‘шафа’), наявність p замість р’ (горувати ‘горювати’), а також використання словоформ з лексикалізованою звуковою структурою (матюнка ‘матінка’, кождий ‘кожний’). Зрідка у худож. творах використовуються словотвірні Д., відмінність яких від нормативних для літ. мови дериватів полягає в ін. комбінації афіксів з твірними основами (оспалий ‘заспаний’, поранок ‘ранок’, дружитися ‘одружуватися’). Серед граматичних Д. найпоширенішими є такі, які відрізняються від нормативних для літ. мови віднесеністю до інших грамат. підкласів, парадигм (баче, просе зам. бачить, просить; їсиш, дасиш замість їси, даси; межою зам. межею), збереженням давніх типів відмінювання форм (любови, радости; сей, сього, сего ‘цей, цього’) та синтаксичних конструкцій: з прийменниками к, ік [берегу] ‘до берега’, о, об [світі] ‘про світ’, об [дорогу] зам. ‘до дороги’, меж, межи ‘між’, сполучниками котрий ‘який’, кóби, гéйби ‘якби’, а також відбиттям наслідків аналогійних змін (напр., його, род. в. > до його; їх, род. в. > до їх). Лексичні Д. — найчисельніша група Д.; серед них розрізняють власне лексичні Д. і етнографізми. Лексичні Д. становлять дублети до літ. відповідників (лéґінь — парубок, тáйстра — торба, пéрун — грім, фудýльний, бýтний — гордий, мéва — чайка) або синоніми часто з виразним експресив. забарвленням (баскали́читися ‘посміхатися’, голíнний ‘охочий до чого-небудь’, єретувáтися ‘сердитися’, наобíсити ‘набриднути’). Семантичні Д. відрізняються від нормативно вживаних у літ. мові слів лише своїм значенням (чýдно ‘незручно’, тісний ‘сутужний’, ризи ‘дерев’яні лотоки для спускання зрубаних колод з гір’). Фразеологічні Д. у своїй структурі відбивають фонет., грамат., лекс. особливості різних діалектів, тому в літ. джерелах виступають як варіантні (’не розумітися з ким’: ні в кут, ні в двері — ні в ліс, ні в поле — ні горі, ні долів — ні берегом — ні водов). Широке вживання окр. лексичних Д. зумовлює перетворення їх у т. з. поетизми — характерну стилетворчу ознаку мови поезії (лексема вáтра ‘вогнище, полум’я, багаття’, яка локалізована в говорах карпат. зони, в 50 — 60-і рр. активно вживалася у творах багатьох східноукр. поетів). Усталення вживання слів і словоформ як Д., їх відповідне опрацювання у нормат. словниках і граматиках (з відповідними кваліфікаціями діал., обл.) є передумовою поступового переходу цих Д. до нормативних, збагачення за їхній рахунок структури і виражальних можливостей літ. мови.НАГОЛОС ДІАЛЕКТНИЙ — особливості наголошування в укр. діал. мові порівняно з літературною. Наявність таких особливостей зумовлена, з одного боку, своєрідністю розвитку наголосу в різних говорах укр. мови (найчастіше відмінностями в напрямках дії аналогії), а з другого, зовн. впливами (напр., наголос на передост. складі в західнокарп. говорах виник під впливом польс. мови). Найменше особливостей наголошування спостерігається в пд.-сх. говорах, найбільше — в пд.-західних. Наведемо лише деякі акцентні особливості пд-зх. говорів укр. мови, зокрема наддністрянських: відсутність у двоскладових іменників ч. і с. р. з кореневим наголосом акцентної опозиції форм однини і множини (гóлуб — гóлуби, jáвір — jáвори, óзеро — óзера, дéрево — дéрева та ін.); виключно коренева акцентуація іменників с. р. з суфіксом -ан’-а (-ан’-е) (оповíдан’а, мóўчан’а, перекóнан’а та ін.); початкове наголошення присвійних займенників ж. та с. р. (мójа, мójе; твójа, твójе; свójа, свójе); відтягнення наголосу на корінь в інфінітиві (нéсти, вéзти, вéсти, плéсти та ін.); відтягнення наголосу на корінь у 1-й ос. одн. теп. ч. (хóджу, нóшу, пи́шу, кáжу та ін.).