Особливості діалекту Гуцульщини

ГУЦУЛЬСЬКИЙ ДІАЛЕКТ (говір), східнокарпатський діалект — один з арх. говорів галицько-буковинської групи південно-західного наріччя. Поширений у сx. частині Закарпаття (Рахівський р-н), зх. частині Чернів. обл. (Вижницький, Путильський р-ни), пд.-зх. районах Івано-Франк. обл. (Верховинський, Коломийський, Косівський і Надвірнянський р-ни), у пн. районах Сучав. обл. Румунії (карту говорів укр. мови див. на окр. арк., с. 720 — 721). Г. г. межує на зх. з закарпатським, на пн. — з бойківським і наддністрянським, на сx. — з покутсько-буковинським говорами, на пд. — з північнорум. говірками. Зх. межу Г. г. окреслює Карпатський хребет, пн.східна збігається з давньою межею Перемишл. землі; східна — невиразна і засвідчує тісний зв’язок Г. г. з покут.-буков. говором. Ядро Г. г. утворюють говірки верхів’їв річок Прут, Черемош, Пугала. У складі Г. г. виділяється кілька зон з властивими їм ознаками, хоча у важливіших рисах він становить єдність. Територіально Г. г. накладається на етногр. район Гуцульщину, співвідносний з етногр. групою українців — гуцулами.

Г. г. характеризується такими фонет. рисами: 1) наголошений вокалізм може мати різні структури, найпоширеніші з них:

2) ненаголошений вокалізм має переважно структури:

3) специфіку Г. г. творить реалізація окр. фонем у сильній і слабкій позиціях: у частині говірок фонема [е] реалізується у звукотипові [ä], близькому до е, и, а (клäн ‘клен’, сäрце ‘серце’, берäза ‘береза’); у цьому ж звукотипові [ä] реалізується наголошене а будь-якого походження, що стоїть після м’яких приголосних (мн’äта ‘м’ята’, лош’ä ‘лоша’, ш’и́пка ‘шапка’), а в ненаголошеній позиції [а] реалізується як [і] (гýслінка ‘гуслянка’, вечéр’іти ‘вечеряти’, кол’іднéк ‘колядник’); на місці [и] у наголошеній і ненаголошеній позиціях виступає е (крéла ‘крила’, жéто ‘жито’, бекé ‘бики’), рідше і (вíмн’е ‘вим’я’); у префіксі ви- майже послідовно ві- (вíтратити, віповíсти); на місці етимологічного [о] в нових закритих складах, крім типової рефлексації [і], поширені рефлекси [и], [ы], [у], [ÿ] (вин, вын, вун ‘він’; виз, вуз ‘віз’; мист, мÿист ‘міст’); укання відзначається перед складом з голосним високого підняття у, і (хоудíм, гуд’íўл’а, кужýх), зрідка — перед складом з голосним низького підняття (похувáти, схувáй); 4) для консонантизму характерні: збереження м’якості [р’] у різних позиціях (косáр’, веар’х), м’якості шиплячих та африкат (жоўч’, душ’é); диспалаталізація у ряді позицій, зокрема, кінця слова [ц’], [с’], [з’] (хлóпец, на вýлицу, шчос, кр’із); перехід [т’] в [к’], [д’] в [ґ’] (к’éшко ‘тяжко’, ґ’іт ‘дід’); асимілят. зміни сполук дн, тн, лн в нн, н (перéдний > перéнний, мéлник > мéнник, мéник);

5) у частині гуц. говірок відзначена тенденція до переміщення наголосу на перший склад (пи́ўниц’а, кóмар, дри́жу, нéсу), хоча в цілому Г. г. властивий рухомий наголос.

Морфологічні риси Г. г.: відмінкові флексії дав. і місц. в. мн. іменників -им, -их (кон’иéм, пол’иéм, на кон’иéх, на пол’иéх), які виникли внаслідок діяння фонет. закономірностей Г. г.; іменники -а, -ja-основ в ор. в. мають закінчення -оў, -еў (рукóў, землéў); активно функціонують форми двоїни у поєднанні з числівниками два, три, чотири (дві йéблуці, три ґ’íўці); вищий ступінь порівняння прикметників твориться, як правило, з допомогою частки май (май здорóвий, май крáшчий); відсутність епентетичного л’ у формах дієслів 1-ї ос. одн. і 3-ї ос. мн. теп. і майб. ч. (бáвйу, лóмйу, л’ýбйе); втрата кінцевого т у 3-й ос. одн. теп. ч. дієслів II дієвідміни (вони́ хóдä, си́д’и); стягнені закінчення -т у 3-й ос. одн. теп. ч. дієслів І дієвідміни (вони́ знат, співáт); форма умов. сп. може творитися поєднанням часток биех, би і форми мин. ч. (носи́ў биех, проси́елие биесмé); у майб. ч. дієслова можуть мати форми типу му хоуди́ти і хоуди́ти му, меш роби́ти і роби́ти меш, у мин. ч. — типу сме ходи́ли і ходи́ли сме; трапляється творення особових форм дієслів від формально поширених основ інфінітива (йíхати > йíхайу, йíхайе, йíхайуть, смійáиутси та ін.). До лекс. гуцулізмів належать: цинíўка ‘кварта (пити воду)’, постíў ‘леміш у плузі’, усти́гва ‘капиця ціпа’, старин’é ‘батьки’, покорéнок ‘покоління’ та ін.Різні структурні рівні Г. г. відтворено в лінгв. атласах (АУМ, т. 2. К., 1988; Бернштейн С. Б. [та ін.]. Карпатский диалектологический атлас. М., 1967; Общекарпатский диалектологический атлас, в. 1. Кишинев, 1989; в. 3. Варшава, 1991; в. 4. Л., 1993; A Lexical Atlas of the Hutsul Dialects of the Ukrainian Language — Edit. J. Riger. Warsaw, 1996; частково — Дзендзелівський Й. О. Лінгвістичний атлас українських народних говорів Закарпатської області УРСР. Лексика, ч. 1 — 3. Ужгород, 1958 — 93), описах (І. Робчука, Б. Кобилянського, В. Курашкевича, Я. Янува, Я. Рігера та ін.), словниках (С. Витвицького, В. Шнайдера, В. Шухевича, В. Коржинського, О. Горбача, «Словникові гуцульських говірок» за ред. Я. Закревської). Літературно опрацьований Г. г. використано у худож. творах Г. Хоткевича («Каміна душе»), О. Манчука («Жиб’ївські новелі»); риси Г. г. відбито у творах М. Черемшини, В. Стефаника, М. Влад, С. Пушика.

Гуцульський діалект знайшов своє відображення і у фаховій лексиці.

Так, великий етнограф Гуцульщини Шухевич залишив докладний опис із вживанням специфічної фахової лексики гуцулів, як відбувався сплав лісу, чи сплавачка, майже сто літ тому: "Як на приставі є трачка, чи фірас, де ріжуть тертиці, то виловлюють туди ковбки, кілько їх треба, а решту - марфу - збивають у плоти - дараби. Задля того ловить кождий керманич для себе при повені ковбки, які вода несе і які собі сам вибере. У перший ковбок, який хоче брати, затинає у чоло вершака два рази сокирою навхрест, потім кочєє тото дерево з води на пільги - на два ковбки при березі поперек ріки уставлені; як напільжить (накочає) собі, кілько йому треба на одну тальбу - частину дараби, ширина якої залежить від ширини і глибини ріки, то підчулює - стинає зі споду укосом (навскіс) кождий вершак ковбка, аби він чолом не вдарив у камінь, після чого затинає кождий вершак три рази навхрест, ирстячи (хрестячи) тото дерево словами: "Во ім'я Отца... Амінь". Тепер заверчує у крайні ковбки розкрутє - молоду смерічку, печену у вогни і коло вогню кручену, і заплішує тот розкрутє до одного з дальших ковбків; а від сего б'є розкрутє дальше, так що поробить із тих розкрутів ланц (ланцюг), який в'яже вершки ковбків. У ковбках, до яких розкрути не прибиті, а лише над ними переходять, б'є попри ланц стражі, чи клюки. Таке легке сполучення придержує ковбки разом: окрім того, дозволяє кождому ковбкові зосібна розсунутися, піднестися, як ідучи водою, натрафить на скоки - вистаюче каміння. Гузярі ковбків цілком не спаєні між собою, бо вони грубші, підносяться або розходяться більше над каменем, як вершки.