Проблема перекладності і неперекладності

Принцип перекладності є основою професійного світогляду перекладача. Дослідження проблеми перекладності є одним з магістральних напрямків розвитку сучасної науки про переклад. Проблема ця древня, як світ. В практичній діяльності людини вона існує, так би мовити, з часу будівництва Вавилонської вежі. Теоретично ж вона була порушена в епоху Відродження, коли на зміну літературній та офіційній латині прийшли національні мови. Данте писав про неможливість відтворити іншою мовою музику поезії, Сервантес порівнював переклад з виворотом килима. Відтоді утвердився сумнів у можливості повноцінного перекладу, хоча пошуки способів адекватного перевираження не припинялися. Також з тих пір теоретизували і тим самим формували цеховий світогляд здебільшого діячі від красного письменства. Забігаючи наперед, згадаймо фатальний альтернативізм Г.Гайне, його крилатий афоризм "переклад, мов жінка: або красивий і невірний, або вірний і некрасивий", а також визначення, що його дав Р.Фрост поезії: "Поезія - це те, що не піддається перекладу". Європейський літературний класицизм не сушив собі голови над перекладністю, оскільки займався облагороджувальними переробками, маючи на оці античний канон і смак аристократичного салону, але в кінці 18-го століття по-новому осмислили й загострили проблему романтики, які взагалі багато перекладали, приділяючи першочергову увагу національній, історичній та індивідуальній самобутності художніх творів. Їхня точка зору на переклад була вкрай песимістичною: переклад уявлявся їм полем суперництва з автором, А.Шлеґель писав навіть про смертельний поєдинок індивідуальностей. З розвитком мовознавства такий погляд лише поглибився. Його підтвердили і по-своєму обґрунтували - причому задовго до виникнення сучасних теорій мовної замкненості культур - і патріарх компаративістики В.Гумбольдт та прихильник психологістичних принципів О.Потебня. В кінці 19-го століття концепцію неперекладності підхопили символісти, переосмисливши її в рамках філософії агностицизму, інтуїтивізму й спіритуалізму; на противагу їхнім загалом продуктивним експериментам з формою, це послужило виправданням нестримної сваволі у ставленні до оригіналу.

Така сваволя є полегшеним шляхом в обхід труднощів перекладу, так само, як і самозречення через буквалізм, який часто породжувався наївним уявленням про можливість досягти в перекладі абсолютної тотожності оригіналові, його повної копії. Ця протилежна точка зору виявляла себе і через практику, і через аргументоване теоретизування (наприклад, у Росії в різний час у П.Вяземського, А.Фета і Є.Ланна, причому цікаво, що тут два таких яскравих представники своїх літературних шкіл, як В.Жуковський і В.Брюсов, еволюціонували від сваволі до копіїзму). Таким чином, паралельно з нігілістичною концепцією неперекладності розвивалася також концепція всеперекладності як втілення невиправданого оптимізму, недооцінки реальних труднощів перекладу і переоцінки його можливостей.

Перекладність завжди визначається рівнем розвитку мови. Древні перекладачі Святого письма дотримувалися букви першотвору не лише з огляду на переконання, що "спочатку було Слово", але також і через те, що не мали у своєму розпорядженні багатьох прямих відповідників. І так часто бувало, що ім'я (назва) приходило раніше, ніж поняття у повному своєму обсязі. Мова оригіналу може тривалий час утримувати монополію на різноманітні місцеві реалії (географічні, етнокультурні, побутові тощо), розгалужені й строгі наукові, технічні, суспільно-політичні терміносистеми, стилістичні традиції й засоби. Мова перекладу, якій власних ресурсів у тій чи іншій сфері бракує і яка змушена вдаватися до запозичень, часто-густо страждає на варваризми, семантичні зсуви, ламання синтаксису, стилістичні натяжки тощо. Вводячи нові поняття і слова для них, нові контексти й стилістичні нюанси, перекладачі збагачують і творять мову. Не дивно, що переклад і його мова мусять час від часу хворіти на буквалізм, такий буквалізм є закономірною хворобою росту мовних ресурсів.Теорія перекладності була започаткована як така в Радянському Союзі в 30-ті роки. Тут слід згадати, що принцип перекладності лежав в основі критичних суджень про переклад ще в період становлення школи російського літературного реалізму. О.Пушкін, М.Гоголь, В.Белінський, М.Добролюбов, М.Чернишевський, І.Тургенєв, М.Михайлов не сумнівалися в можливості повноцінного відтворення першотвору навіть тоді, коли розбирали явно невдалі переклади. Основним для них було вивчити оригінал, зрозуміти, що стояло за ним і що істотного й особливого є в ньому. Пізніше, в 50-60-х роках 20-го століття теоретики так званого реалістичного перекладу І.Кашкін та Г.Гачечіладзе, оперуючи поняттями "затекст" і "художня дійсність", розроблять два протилежні гносеоестетичні підходи до такого аналізу. Однак тоді у 19-му столітті (та й на початку 20-го) принцип перекладності не лише не знаходив теоретичного обґрунтування, але навіть не декларувався: настільки сильним було переконання в ущербності будь-якого перекладу, зазначає А.Федоров, що полемізувати з ним відкрито ніхто просто не наважувався (А.Федоров. Искусство перевода и жизнь литературы. Очерки. Ленинград: 1983, с.158).

Тому першим кроком у створенні відповідної наукової теорії було утвердження самої ідеї перекладності шляхом спростування аргументації скептиків. Зробили це харківський філолог О.Фінкель (А.М.Финкель. О некоторых вопросах теории перевода. - В кн.: Научные записки Харьковского гос. пед. ин-та иностр. языков, т.1, 1939) та відомий нині петербурзький теоретик А.Федоров (А.В.Федоров. О художественном переводе. Ленинград: 1941).

Першим доказом проти песимістичної точки зору на переклад був сам переклад, точніше висока майстерність нової школи перекладачів. Її треба було теоретично осмислити, і з ідеєю неперекладності, як каже А.Федоров, тут просто не було чого робити. Таке осмислення знайшло своє відображення в принципі функціональної відповідності: "В око постійно впадав той факт, що формально відмінні елементи двох мов можуть мати однакову функцію, а це вказувало на існування функціональних відповідників між мовами".