УКРАЇНА І ПЕРВІСНЕ ВИНИКНЕННЯ МОВ. ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ

Слов'яни почали сунути на всі сторони, де було для них місце. Так слов'янські племена, що пізніше дали народи болгарів, сербів, хорватів і словінців, перейшли Дунай і подалися на Балкани. (Далі автор цитує відповідне положення з праці С.Смаль-Стоцького про розхід слов'ян зі своєї прабатьківщини під кінець V ст.) Отже, підсумовує автор, розпочалася в житті слов'янської мови нова доба - перетворення намічених говорів на окремі слов'янські мови. Доба ця, на думку І.Огієнка, тривала кілька століть і остаточно закінчилася десь у IX-X ст. [...]

Щодо постання української мови, продовжує автор, то вона "зарисувалася" ще на слов'янській прабатьківщині, від якої відірвалася вже з виразними своїми рисами. У слов'янській прабатьківщині українці сиділи приблизно на тих самих землях, на яких пізніше застала їх історія, тобто українці автохтони на своїх землях, як довів М.Грушевський і чеський археолоґ Нідерле. Таким чином, Подніпров'я - це центр нашої найдавнішої території, де виникла наша мова, але український народ уже тоді займав велику територію, куди входили Галичина, Закарпаття, Волинь і Подоння.

[...]

Посилаючись на "Історію України-Руси" М.Грушевського, І.Огієнко вважає, що вже з IV ст. по Христі вирисовується український народ, а з VI ст. він виявляється зовсім виразно. [...]Спільної "руської" мови ніколи не було. "Україна, що тоді звалася Русь, під своєю державою об'єднала в IX-X віках увесь слов'янський схід, тобто народи український, російський та білоруський, - констатує І.Огієнко, - але це було об'єднання виключно державне, політичне й у жодному разі не етнічне й не мовне. До нашого державного об'єднання належали й неслов'янські племена". Проте "ця єдність, - продовжує автор, - не була довгою, і в 1125 р., по смерті великого князя Володимира Мономаха, назавжди порвалася". У 988 р. князь Володимир охрестив Київ, а потім почав хрестити всю свою велику державу, тоді ж розпочалася в Києві й наша літературна мова, яку князь Володимир разом із християнством став поширювати по всій своїй державі. А літературною мовою тоді стала старо/церковнослов'янська. Однак це не означає, що народні мови були однакові, зазначає автор. Так літературне вяра [тут "я" позначає "ять" - прим.] на півдні, тобто в Україні, вже в X-XI ст. вимовляли як "віра", а на півночі - "вєра". "Пам'ятки української мови дійшли до нас тільки з XI ст., які свідчать, що вже тоді, - зауважує І.Огієнко, - наша українська мова мала свої основні риси, відмінні від рис мови російської".

[...]

Розділ 2. Мова народна й літературна

a). Народна мова як джерело літературної.

Автор висловлює погляд, що найміцнішою основою, джерелом літературної мови є мова народна. Кожна літературна мова орґанічно виростає з мови живої, народної. Початковою основою літературної мови стає один говір, історично сильніший від усіх інших; звичайно, це говір того племені, що об'єднало навколо себе політично чи культурно всі інші. Без мовної спільності не може бути нації. З культурним зростом цієї нації безперервно росте і її літературна мова.

б). Розвиток літературної мови не можна ґрунтувати тільки на мові селянській.

Простий народ, - пише І.Огієнко, - завжди сильно відстає культурно від своєї інтеліґенції; така ж різниця й поміж мовою народу та його інтеліґенції. Літературна мова завжди випереджає в розвитку живу народну мову. [...] Крім того, сам І.Огієнко далі застерігає нас, що літературна мова росте не тільки зі соків народної, - впливи інших мов та творчості письменників і всього інтеліґентського загону, зокрема науковців, завжди великі та глибокі. Але ці впливи в ділянці творення нових слів і термінів корисні тільки тоді, коли вони спираються на дух народної мови, - підсумовує автор.

в). Вплив говірок на мову літературну.

Основою літературної української мови стали говори передусім центральні (мова Шевченкова) й південні київські, крім того, полтавські та харківські.; із цих говорів літературна мова взяла собі й на їх основі витворила все потрібне: словник, морфолоґію, словотвір і складню (синтаксис). [...]

Наприкінці цього розділу автор розглянув вплив літературної мови на народну. В усіх культурних народів, відзначає І.Огієнко, літературна мова сильно впливає на мову народну (перед усім на мову її освічених одиниць), підносячи її культуру. В усіх культурних народів школа, церква, радіо, кіно, театри, державні установи, вся преса, вся інтеліґенція - усі послуговуються тільки літературною мовою. Усе це сприяє тому, що селянство поступово збагачує культуру своєї мови й починає говорити мовою культурнішою, відмінності між мовою говірковою та літературною помітно стираються. Вплив літературної мови на народну завжди потрібний і корисний, бо це веде до зросту нації. Мова літературна й мова народна - це дві близькі мови, але різницю між ними треба зменшувати, завжди пишучи ясно і просто. Літературну мову завжди треба всіма засобами ширити поміж широкі маси, бо з обопільних впливів мови літературної та народної швидше зростатиме національна культура української мови як мови цілої нашої нації.