Проблеми лінгвістичної стилістики у творчій спадщині Лариси Павлівни Рожило
У лекціях з ЛАХТ, з якими Л.П.Рожило виступала перед студентами філологічного факультету Луцького державного педагогічного інституту імені Лесі Українки наприкінці 70-х років, наголошувалось і на інших, не менш важливих принципах аналізу. Серед них, окрім вищезгаданого принципу системності аналізу художнього твору, можна виділити такі:
1. Характеристика мовних засобів у зв’язку з ідейно-образним змістом твору.
Слід мати на увазі, що зміст твору сам по собі не є предметом лінгвістичного вивчення. Лінгвіст повинен побачити цей зміст через детальний аналіз словесної тканини художнього твору. Отже, основний напрям лінгвістичного аналізу - від слова до задуму.
2. Урахування авторської позиції.
Уміння простежити рух авторської думки, індивідуально-авторського бачення світу зумовлює розуміння ідейного задуму твору. Справжній художник ніколи не виступає в ролі пасивного оповідача, він постійно спрямовує читача, розставляє необхідні смислові акценти. Вміння визначити позицію автора сприяє розумінню підтексту, дозволяє встановити невимовлене.
3. Урахування жанрової специфіки літературного твору.
Кожен жанровий різновид літератури (поезія, проза, драматургія) становить своєрідну художню систему, яка має свої специфічні риси як у плані змісту, так і в плані вираження. Тому важливо врахо¬вувати ці особливості. Єдиної схеми лінгвістичного аналізу нема і не може бути; у кожному конкретному випадку вона визначається характером тексту: його жанровою специфікою і тими мовними засобами, які займають провідне місце в передачі змісту.
“Лінгвістичний аналіз конкретного художнього твору повинен встановити, яке призначення різних мовних засобів у реалізації ідейно-образних і естетичних настанов твору, якими є способи і умови їх використання, з’ясувати вплив індивідуально-творчої манери митця, функціональну ускладненість мовних одиниць у порівнянні з фактами і явищами загальномовної системи” [3, 24],— так Л.П.Рожило формулює основні завдання лінгвістичного аналізу художнього тексту.
У своїх публікаціях у журналах “Українська мова і література в школі” (нині “Дивослово”), “Культура слова” Л.П.Рожило дала зразки лінгвістичного аналізу художніх творів різних жанрів.
Наприклад, розглядаючи відому поезію Лесі Українки “Contra spem spero!”, Л.П.Рожило передусім зупиняється на визначенні ідейно-тематичного змісту вірша, характеристиці композиційної структури тексту. Далі простежується підпорядкованість загальній смисловій тональності вірша мовних засобів лексико-семантичного, синтаксичного, інтонаційного і звукового мовних рівнів, які становлять собою гармонійну єдність.
Увага акцентується, зокрема, на винятковій ролі епітетів, які становлять 10,3% від загальної кількості слів у поезії. Переконливо звучить думка про те, що вживання епітетів Лесею Українкою позбавлене будь-якої орнаментальності. Вони є невід’ємним компонентом ускладнення й увиразнення семантичної основи символічних понять. Саме епітети виступають виразними смисловими центрами антонімічних системних відношень, які, складаючись у текстових межах строфи (“хмари осінні” — “весна золота”, “сумний переліг” — “барвисті квітки”, “сльози гарячі” — “кора льодовая, міцна” і т.д.), творять об’ємну антитезу, що базується як на окремих антонімічних значеннях лексем, так і на широкому контекстуальному протиставленні поетичних образів, ідей. Інші мовні рівні — синтаксичний, інтонаційний, звуковий — доповнюють лексико-семантичний рівень, створюючи відповідну структурну ієрархію мовних одиниць, що є властивістю естетично організованої системи.
У статті “Словесний образ старої Половчихи” (за новелою Ю.Яновського “Шаланда в морі”) Л.П.Рожило звертає увагу на семантичну багатоплановість дієслова “стояти”, яке “шість разів виступає у композиційно найбільш відчутних і вагомих щодо сюжетної лінії уривках, кожного разу з іншим смисловим навантаженням” [4, 25], на внутрішній монолог Половчихи в стилі народних плачів-голосінь, що своєрідною ритмікою, стилістично виразними вигуками, звертаннями, повторами зближує його з плачем Ярославни; на алітерації та асонанси, синтаксичний динамічний лад новели, в якій переважають безсполучникові сурядні речення; пунктуацію: вживання єдиного розділового знака — коми — все це зумовлює прискорений темп, ритмомелодику конденсованої фрази, відтворюючи натиск бурі.Правильно обрана методика дослідження дозволила простежити розгортання та розвиток словесного образу Половчихи, який полягає в зміні лексичної семантики дієслівного ряду завершальної частини новели (скрикнула, пішли, йшли, ходили ціле життя) порівняно з протилежною семантикою стрижневих слів на початку новели (стояла мовчки, не рухнулася з місця) [4, 28].