Проблеми лінгвістичної стилістики у творчій спадщині Лариси Павлівни Рожило

Посилення уваги до призначення слова в художньому тексті покликало до життя наприкінці 70-х років XX ст. новий навчальний курс у вузівських програмах філологічних факультетів – лінгвістичний аналіз художнього твору. Поєднання в ньому елементів лінгвістики й літературознавства не могло не привернути уваги Лариси Павлівни Рожило – філолога широкої ерудиції. Адже Л.П.Рожило розпочала свій шлях у науку з літературознавчого дослідження, присвяченого проблемам художньої майстерності Лесі Українки. Тому курс стилістики сучасної української літературної мови, який з особливим інтересом слухали студенти, був органічним продовженням науково-творчих пошуків ученого в царині слова.

З притаманною їй наполегливістю, послідовністю та твердою переконаністю у важливості й науковій доцільності лінгвостилістичного напряму у вивченні мови художніх творів Л.П.Рожило береться до створення нового навчального курсу, до розробки теоретичних засад цієї дисципліни. Розпочинає Лариса Павлівна цю нелегку роботу з опрацювання й аналізу теоретичної спадщини вітчизняних мовознавців, які досліджували проблеми, пов’язані з розумінням, вивченням і тлумаченням мови художнього твору.

Вивчаючи спеціальну літературу, Л.П.Рожило констатує, що “розуміння специфіки мови художнього твору складалося поступово, обґрунтовувалось у ряді концепцій” [3, 20]. Найдавніша з них зводилася до наявності в мовній тканині твору образних засобів (тропів і стилістичних фігур) як найвиразнішої ознаки мови художнього твору. Про це свідчили праці О.О.Потебні, О.М.Веселовського, І.Я.Франка, який у своїй розвідці “Із секретів поетичної творчості” розкрив асоціативну основу Шевченкової образності.

Наступні дослідження О.М.Пєшковського, Л.В.Щерби показали, що слово в художньому творі образне не тільки тому, що воно обов’язково метафоричне. “Справа не тільки в образних виразах, а в неминучій образності кожного слова, оскільки воно подається з художньою настановою .. в плані загальної образності” [2, 158].

Концепція загальної образності, вважає Л.П.Рожило, дала уявлення про мову художнього твору як єдине ціле, як систему взаємопов’язаних елементів, де кожна мовна одиниця єдино можлива для цього конкретного твору і мотивована його ідейно-образним спрямуванням [3, 21]. У розробці теоретичних засад лінгвістичного аналізу художнього твору (ЛАХТ) Л.П.Рожило спирається на положення В.В.Вино¬градова про те, що слово в художньому творі “двопланове у своїй смисловій спрямованості і, очевидно, в цьому розумінні - образне. Його смислова структура розширюється і збагачується тими художньо-образними “прирощеннями” значень, які розвиваються в системі цілого естетичного об’єкта” [1, 125]. Отже, лексико-семантична специфіка слова в художньому творі постає в тісному зв’язку з його змістом, з його ідейно-естетичним спрямуванням.

Простежуючи специфіку мови художньої літератури з позицій функціональної стилістики, Л.П.Ро¬жило звертає увагу на таку визначальну її властивість, як художньо-образна мовна конкретизація, тобто цілеспрямоване використання мовних засобів усіх рівнів (звукового, ритміко-інтонаційного, лексичного, граматичного, стилістичного) саме в тому, а не іншому контексті, в сполученні саме з тими мовними засобами, а не без них, створюючи саме цю конструкцію, а не іншу.

Важливою передумовою для створення науково-обґрунтованих засад ЛАХТ, як аргументовано доводить Л.П.Рожило, є “правильне розуміння специфіки мови художнього твору, що формується залежно від позалінгвістичних факторів і виражається як в ускладненні семантичної структури слова, так і в функціональних можливостях художньо-образної мовної конкретизації з урахуванням участі всіх мовних рівнів у матеріалізації ідейно-образного задуму” [3, 22]. При проведенні ЛАХТ, стверджує дослідниця, необхідно розглядати мову як засіб створення художнього образу. У своїх роботах Л.П.Рожило тонко простежує процес втілення художнього образу в слові. У системі художнього образу слово ускладнює свою функцію, передаючи зміст, що складається з номінативно-предметних значень, і водночас даючи конкретно-чуттєве уявлення про явища дійсності, виражає авторську оцінку, авторський ідеал. Конденсуючи широкі асоціативні зв’язки найрізноманітнішого характеру, слово змінює як семантику, так і емоційно-експресивне забарвлення. Це нове, естетично збагачене слово виступає в різних взаємозв’язках з іншими словами, створюючи системні відношення, багато в чому відмінні від загальномовних, але характерні для вираження даного естетично-образного об’єкта” [3, 22].Заглибившись у вивчення специфіки мови художнього твору та прийомів її дослідження, Л.П.Рожило виходить у своїх наукових пошуках на рівень узагальнення, формулюючи основні принципи ЛАХТ. Зокрема, важливого значення вона надає принципові системності аналізу, тобто необхідності розгляду мовних засобів у їх взаємозв’язках і взаємозумовленості. Художній твір – це складна єдність компонентів, що утворюють гармонійне ціле. Саме тому в контексті художнього цілого елементи різних рівнів взаємозумовлені й не можуть розглядатись ізольовано один від одного. Саме ці взаємозв’язки визначають появу смислових “прирощень”, які зумовлюють художню наповненість кожного твору.