Україна у зовнішньополітичних доктринах США
До приходу у Білий дім Д.Ейзенхауера, котрий взяв на озброєння даллесівську доктрину «визволення», а початок президентства якого майже збігся у часі зі смертю Сталіна та завершенням збройної боротьби ОУН-УПА, політика США в «українському питанні» базувалася на принципах, закладених у документі «Цілі Сполучених Штатів щодо Росії», розробленому держдепартаментом для Ради національної безпеки у серпні 1948 р.
У документі наголошувалось на тому, що Сполучені Штати не зацікавлені у підштовхуванні українського сепаратизму, бо це могло б зіпсувати їхні стосунки з Росією, яка обов'язково визнає незалежність України недійсною. Але, завершується документ, якщо український народ покаже помилковість таких суджень, він підтвердить «моральне право України на самостійний статус».
Таким чином, у зовнішньополітичних службах США підходи до «українського питання» у період від його першої появи на американському політичному «небосхилі» (1917 р.) й аж до припинення боротьби ОУН-УПА і приходу до влади у Білому домі Д.Ейзенхауера визначались ситуативністю. Тлумачилось воно не крізь призму існування у Європі бездержавного народу, що потребує підтримки, а з погляду ускладнень у міжнародних відносинах. Не бажаючи створювати додаткових проблем у стосунках з Москвою та балансуючи між політикою ізоляціонізму й інтервенціонізму, Вашинґтон ставив це питання радше в ідеологічному, ніж політичному аспекті. Білий дім і держдепартамент розглядали політичний курс в «українському питанні» у річищі російської, чи радянської політики. Сам термін «Україна» використовувався майже винятково у матеріалах закритого характеру 11.
Посутнє значення має висновок професора з Лондона Г.Макдональда про те, що «українські націоналістичні організації ніколи не здобули політичної влади чи згуртованості, достатніх для впливу на стратегічні пріоритети західних держав... законність Радянської держави у рамках кордонів 1941 р. та її геостратегічна присутність у Східній Європі сприймались як безперечні» 12. Ці слова безумовно стосуються і ситуації 1917-1922 рр., і подій 1938 - початку 1950-х років. Водночас документи свідчать, що американський держдепартамент постійно тримав події в Україні у своєму полі зору. На початок 50-х рр. все ще давався взнаки стереотип ізоляціонізму, що його історик Я.Пеленський визначив як «концепцію непередрішенства» 13.
Лише усвідомивши, що такий підхід починає дискредитувати США в очах колоніальних народів, американські аналітики на початку 50-х рр. ініціюють розробку закону про поневолені нації. Поштовхом послужило й те, що Вашинґтон дедалі більше виглядав як речник поневолення, а Москва - як поборник національного самовизначення. У концептуальному плані почався поступовий відхід американських політологів від великоруської схеми історії СРСР.
Поступово українські проблеми ширше проникають в американські державні кола. Інтерес посилюється нарощуванням Москвою антинаціоналістичної боротьби. Перед Вашинґтоном постає проблема вироблення нових концептуальних підходів. До цього спонукали й активні зусилля СРСР, щоб витіснити американський капітал з «третього світу». Показовим стало створення у 1954 р. при безпосередній участі держсекретаря Дж.Ф.Даллaса Асамблеї поневолених європейських націй, а згодом і Американського комітету поневолених націй на чолі з колишнім президентом Г.Гувером.Наприкінці 1952 р. у Нью-Йорку виходить у світ брошура «Дух незалежності: Америка та Україна» з вступним словом сенатора Б.Муді та зверненням міністра внутрішніх справ США О.Чепмена. Стривожене посольство СРСР терміново розсилає її у перекладі до ЦК КПРС і КПУ, МЗС СРСР і УРСР «для вжиття відповідних заходів». Найбільший сполох у компартійному керівництві викликало порівняння сенатором «нинішнього періоду в історії України» з подіями у США періоду боротьби за незалежність.
Звичайно, навіть в умовах системного протиборства наївно було б сподіватися на «американський похід» в ім'я визволення України. Адже у Вашинґтоні превалював підхід Дж.Кеннана: «Якщо ми політично та економічно кинемося не лише проти радянського режиму, але й проти найсильнішого і найчисленнішого етнічного елемента на традиційних землях і зробимо це в ім'я національних екстремістів, серед яких неможливо уявити єдності і які без невиразної ставки на американські баґнети ніколи не здатні будуть утриматися проти ... російського реваншистського тиску, це означатиме безглуздя таких масштабів, що навіть остання пригода у В'єтнамі втрачає своє значення» 14.
Перша спроба узаконити американську підтримку української незалежності була здійснена професором Джорджтаунського університету Л.Добрянським у 1957- 1958 рр. Ситуація була сприятливою з огляду на заяву Д.Ейзенхауера в інавґураційній промові (1957 р.): «Наше повне призначення у служінні нашому світові - з людьми всіх народів і національностей... Ми поважаємо прагнення цих народів, нині поневолених, до свободи» 15. Підхід Добрянського, який мав добрі контакти у конґресі, базувався на таких принципах: В.Вільсон теоретизував замість того, щоб діяти; головний винуватець у поневоленні народів - соціалістична система; США помилились, уклавши дипломатичні зв'язки з СРСР; лише ліквідувавши СРСР, можна зберегти мир, а для цього потрібна постійна «психологічна» акція 16. На той час і в американській політичній думці гору взяла ставка на еволюційні зміни в СРСР. Дж.Ф.Даллaс у журналі «Лайф» ще 19 травня 1952 р. наголошував на «моральних аспектах впливу, завдяки яким США і зруйнують радянську імперську структуру».