Глобальні світові проблеми
Країни - провідні експортери продовольства є одночасно його великими покупцями. Так, США, забезпечуючи собі ключові позиції в постачаннях стратегічної продовольчої сировини, імпортують у великих кількостях фрукти й овочі, каву, какао, чай, спеції та ряд інших товарів. У 1996 р. експорт продовольства Сполучених Штатів склав 47 млрд дол., а імпорт - 22 млрд дол.
Система міжнародної торгівлі сільськогосподарською продукцією, в тому числі продовольством, у даний час зазнає докорінних змін. Необхідність здійснення реформ у зазначеній сфері була викликана зростанням державної підтримки та протекціонізму в багатьох країнах, особливо розвинутих.Питання ослаблення протекціонізму в зовнішній торгівлі сільськогосподарською продукцією є одним з головних у діяльності Світової організації торгівлі. Важливе місце в її основних документах займає Угода по сільському господарству, що передбачає переведення всіх нетарифних бар'єрів у тарифні еквіваленти та поступове зниження тарифів (за шість років, починаючи з 1995 р., - у середньому на 36 % порівняно до 1986-1988 рр.), зниження експортних субсидій (бюджетних асигнувань на субсидування експорту -на 36 % за шість років і його обсягів - на 21 % порівняно до періоду 1986-1990 рр.), скорочення рівня державної підтримки сільськогосподарського виробництва (агрегований показник передбачається знизити на 20% порівняно до 1986-1988 рр.). При цьому країни, що розвиваються, приймають знижені зобов'язання (2/3 від зобов'язань розвинутих країн), і вони вводяться в дію протягом 10 років. Найменш розвинуті країни взагалі звільняються від зобов'язань.
Позиції багатьох міжнародних експертів збігаються в тому, що виробництво продовольства у світі в найближчі 20 років буде здатне в цілому задовольнити попит населення на продукти харчування навіть якщо населення планети буде щорічно зростати на 80 млн чоловік. При цьому попит на продовольство в розвинутих країнах, де він і так досить високий, залишиться приблизно на сучасному рівні (зміни будуть стосуватися головним чином структури споживання й якості продуктів). У той же час зусилля світового співтовариства з вирішення продовольчої проблеми приведуть, як передбачається, до реального зростання споживання продовольства в країнах, де спостерігається його нестача, тобто в ряді держав Азії, Африки та Латинської Америки, а також Східної Європи.
В останній третині XX ст. серед проблем світового розвитку позначилася проблема обмеженості та браку природних ресурсів, особливо енергетичних і мінеральної сировини.
По суті, глобальна енергосировинна проблема являє собою дві дуже близькі за характером походження проблеми - енергетичну та сировинну. При цьому проблема забезпечення енергією є значною мірою похідною від проблеми сировинної, оскільки практично більша частина використовуваних у даний час способів одержання енергії по суті є переробкою специфічної енергетичної сировини. Про енергосировинну проблему як глобальну заговорили після енергетичної (нафтової) кризи 1972-1973 рр., коли в результаті скоординованих дій держави - члени ОПЕК практично в один момент підвищили у 10 разів ціни на сиру нафту, яку вони продавали. Подібний крок, але в менших масштабах (країни - члени ОПЕК не змогли перебороти внутрішні конкурентні протиріччя), було розпочато на самому початку 80-х р. Це дало можливість говорити про другу хвилю світової енергетичної кризи. У результаті за 1972-1981 рр. ціни на нафту зросли в 14,5 раза. Ця ситуація була названа "світовим нафтовим шоком", що ознаменував кінець ери дешевої нафти та викликав ланцюгову реакцію подорожчання різних інших видів сировини. Деякі аналітики тих років розцінювали подібні події як свідчення виснаження світових не поновлюваних природних ресурсів і вступу людства в епоху тривалого енергетичного та сировинного "голоду".
Енергетична і сировинна кризи 70-х - початку 80-х р. завдали важкого удару по системі світогосподарських зв'язків, яка існувала раніше, та викликали важкі наслідки в багатьох країнах. Насамперед це торкнулося тих країн, які в розвитку своїх національних економік значною мірою орієнтувалися на відносно дешевий і стійкий імпорт енергоносіїв та мінеральної сировини.
Найбільш глибоко енергетична та сировинна кризи торкнулися більшості країн, що розвиваються, поставивши під сумнів можливість реалізації, а в деяких - і можливість економічного виживання держави. Відомо, що переважна частина запасів корисних копалин, які знаходяться на території країн, що розвиваються, зосереджена приблизно в 30 з них. Решта ж країн, що розвиваються, для забезпечення свого економічного розвитку, в основу якого в багатьох з них було закладено ідею індустріалізації, змушені імпортувати більшу частину необхідної мінеральної сировини й енергоносіїв.
Енергетична та сировинна кризи 70-80-х р. несли в собі також позитивні елементи. По-перше, спільні дії постачальників природних ресурсів із країн, що розвиваються, давали змогу країнам аутсайдерам щодо окремих угод країн-експортерів сировини проводити більш активну зовнішньоторговельну сировинну політику. Так, одним Із найбільших експортерів нафти та деяких інших видів енергетичної і мінеральної сировини став колишній Радянський Союз. По-друге, кризи дали імпульс розвитку енергозберігаючих і матеріалозберігаючих технологій, посиленню режиму економії сировини, прискоренню структурної перебудови економіки. Ці заходи, розпочаті насамперед розвинутими країнами, дали можливість значно зм'якшити наслідки енергосировинної кризи.Під впливом кризи стали проводитись великомасштабні геологорозвідувальні роботи, що привели до відкриття нових нафтогазових родовищ, а також економічно рентабельних запасів інших видів природної сировини. Так, новими великими районами видобутку нафти стали Північне море й Аляска, мінеральної сировини -Австралія, Канада, ПАР. У результаті песимістичні прогнози забезпеченості світових потреб в енергоносіях і мінеральній сировині змінилися оптимістичними розрахунками, що базуються на нових даних. Якщо в 70-х - початку 80-х рр. забезпеченість основними видами енергоносіїв оцінювалася в 30-35 років, то у середині 90-х рр. вона збільшилася по нафті - до 42 років, природному газу - до 67 років, а по вугіллю - навіть до 440 років.