Виробництво як процес примноження корисності благ і формування їхньої вартості (нові підходи)
де Еа – абсолютний ефект; СВ – спожита вартість засобів виробництва. Повна вартість (ПВ) виражає інтегральну корисність продукту, незалежно від його функціональної приналежності до засобів виробництва чи споживання. Чим вищий рівень корисності має вироблений товар, тим, відповідно, більша вартість втілена в ньому.
Тому підприємство об’єктивно зацікавлене у знаходженні шляхів виробляти товари зростаючої корисності, бо це не суперечить його меті – створити більше вартості, а отже – більше доданої вартості.
Формування вартості товарів пов’язане з витратами на їх виробництво. У цьому дослідженні проводиться ідея про те, що витрати виробництва і вартість – це принципово різні речі. Витрати виробництва означають затрати ресурсів, які потрібно відновлювати знову і знову. Вартість же свідчить про результативний ефект, який буде представлено на ринку як вартість.Як відомо, витрати в економіці безпосередньо пов’язані з відмовою від можливості виробництва альтернативних матеріальних благ і послуг. Економічні витрати будь-якого ресурсу, обраного для виробництва товару, рівні його вартості за найкращого з усіх можливих варіантів використання. Для підприємства витрати – це ті виплати, які воно зобов’язане зробити постачальникові ресурсів для того, щоб відвернути ці ресурси від альтернативного використання.
Економічні витрати складаються із зовнішніх і внутрішніх. У цьому дослідженні ми до зовнішніх витрат будемо зараховувати лише ті, які підприємство несе із свого бюджету на користь постачальників матеріальних ресурсів – засобів виробництва (сировину, паливо, енергію, машини, капітал, земельні ділянки, тощо). Витрати на оплату людського ресурсу – людей праці і підприємців – ми зараховуємо до внутрішніх витрат.
У ринковій економіці всі вироблені обмежені ресурси мають вартість. Зовнішні ресурси можуть використовуватися не за найкращих умов. Наприклад, підприємство Б, яке виробляє те ж взуття, що й фірма А, витрачає на пару взуття не 10, а 15 у.о. Додана ж вартість (відповідно, додана корисність) цього взуття створюється у розмірі 5 у.о. Безперечно, підприємство матиме збитковий ефект, передусім тому, що суспільним нормативом формування витрат виробництва є найкращий варіант використання економічних ресурсів. Підприємство Б перевитратило матеріальних ресурсів на виробництво пари взуття на 5 у.о., але ринковою економікою з досконалою конкуренцією зараховується лише 10 у.о. Отже, 5 у.о., які витрачені додатково на виробничі ресурси, є абсолютно надлишковими; тому вони оплачуються за рахунок новоствореної вартості. Але в такому випадку людський ресурс повністю позбавляється оплати, оскільки вартість товару складає 15 у.о., які можуть бути виручені під час його продажу на ринку.
Таке підприємство має дві альтернативи: 1) скоротити зовнішні витрати з 15 у.о. по можливості до 10 у.о; 2) при затратах речових ресурсів на пару взуття обсягом 15 у.о. створити доданої вартості 10 у.о. чи й більше. У цьому випадку воно має виготовити продукт особливо високої корисності, лише за цієї умови взуття вартістю у 20 у.о. (у вартість зараховуються витрати ресурсів лише у розмірі 10 у.о. матиме попит на ринку, а підприємство одержуватиме дохід для відшкодування внутрішніх витрат у розмірі 5 у.о., тобто стільки ж, як і підприємство А, але з гіршими результатами роботи.
А.Сміт писав, що “праця є остаточною і реальною мірою, за допомогою якої ми можемо порівняти між собою вартості різних товарів в усі часи і в усіх місцях” [4, 35]. Ця ідея була домінуючою до останньої третини 19 ст. Спочатку Ж.Б.Сей, а потім представники австрійської школи (К.Менгер, Ф.Візер, С.Бем-Баверк) та А.Маршалл посприяли кризі трудової теорії вартості у західній літературі. Проте неокласики втратили інтерес і до теорії вартості. А.Маршалл виніс на перший план проблеми попиту і пропозиції, на другий план – граничні витрати і граничну корисність благ. Остання розуміється неокласиками тільки так: “Корисність означає задоволен- ня …”, яке “отримує особа від споживання товару чи послуги” [5, 134].
П.Семюельсон та В.Нордгауз не підтримують думки про те, що виробництво формує корисність, що виробники свідомо надають продукту таку суму корисних властивостей, яка наперед визначає величину суб’єктивної оцінки її споживачем – покупцем цього продукту. Творча роль свідомої діяльності виробників у формуванні більшої корисності матеріальних благ та послуг шляхом збагачення їхніх внутрішніх властивостей досягненнями природничих і технічних наук та новими вимогами зростаючих потреб людей і самого виробництва – усе це неокласики не враховують.
В епоху класиків і перших неокласиків політичної економії проблема формування виробництвом корисності благ та її соціальної форми – вартості – не мала такої ваги як у наш час, час масового виробництва все більш досконалих засобів до життя та засобів виробництва. Якість продукції, її нові властивості, швидка заміна діючих моделей новими, більш досконалими – все це ставить перед нами проблему про віднесення корисності благ до сфери виробництва бо формування її взагалі та більш високого рівня, зокрема – є найбільш актуальним завданням виробників. Оскільки в сучасному високоспеціалізованому виробництві все виготовляється для збуту на ринку, то корисність набуває форми вартості – означає те, чого товар вартий до його обміну. Отже, у відношенні Т1 - Т2 та Т1 – Г – Т2 корисності вироблених товарів виступають як їх вартості.