Принцип колегіальності в медицині
Становлення авторитету лікаря - це тривалий і копіткий процес, що потребує витримки, самовдо¬сконалення й навіть самопожертви. Згадаємо відомо¬го лікаря-інтерніста, засновника провідної російської терапевтичної школи, окрасу світової науки Сергія Петровича Боткіна. Любові й поваги колег та хворих він домігся виснажливою працею. Врешті-решт, вона призвела до тяжкої "ангіни пекторіс" у видатного лі¬каря й передчасної його смерті. Та жодного разу він не поступився своїм обов'язком.Взірцевим було ставлення професора С. П. Бот¬кіна до молодих колег. Це доводить його промова на урочистому акті у Військово-медичній академії 7 грудня 1887 р. "День, коли держава й суспільство приймають у своє середовище нових співробітників на загальну користь, - зазначив С. П. Боткін, - увін¬чується публічними урочистими зборами всіх членів академії, її учнів, її почесних членів й почесних гос¬тей, з участю близьких і рідних вихованців. За дав¬ньою академічною традицією, конференція академії доручає одному із професорів виголосити промову з цього приводу. У цьому році таку честь надано мені.
Маємо перед собою молодих товаришів, які роз¬починають практичну діяльність, стоячи перед сус¬пільством, де будуть працювати нові сили, я набрався сміливості викласти перед високоповажним зібран¬ням загальні основи клінічної медицини, що склалися в мене ...".
"Молоді товариші... Нові сили ... Високоповажне зібрання ..." - Так звертається С. П. Боткін до юних колег ...
Вельми цікавими в сенсі унормувань моральності лікаря в колективі нам здаються роздуми відомого львівського вченого-онколога професора Анатоля Іва¬новича Гнатищака. У статті "Психологія основ хрис¬тиянського світогляду, зокрема етики" (Медична га¬зета України. - №7 - 8. - 1997) він пише: "Створення позитивного світогляду відбувається через страждан¬ня, життєві невдачі, вимагає широкої самокритики, на які повинна опиратися віра. Христос вимагає без¬межної любові до Бога й обмеженої до самого себе...". Такий альтруїзм, почуття самопошани, дотримання свого слова, обіцянки, відповідальність за сказане і зроблене - все це обмежує і навіть виключає саму думку чинити зло. Анатоль Гнатищак зазначає: "Прав¬дива, щира і висока повага до людей, намагання жи¬ти за принципом правди, добра, краси і любові до ін¬ших вимагає жертовності й сильної волі, до чого не всі здатні. Провідною психічною настановою для вті¬лення етичних норм у повсякденне життя є вміння бачити себе збоку, сократівське "пізнай_самого_себе", і самопожертва Сократа має щось спільне із самопо¬жертвою Христа, хоча Сократ дуже любив життя, але не більше, ніж честь та правду".
Нам здається, що це істотні штрихи до портрета самого Анатоля Гнатищака. І тут вбачається христи¬янський погляд на особистість лікаря в суспільстві, на повагу до інших, домінанти честі й правди, які є неодмінним підґрунтям самоповаги.
Все на користь хворого - ось провідний тезис клініки. Із цього випливає положення, що ретроспек¬тивне не завжди можна оцінити: правильність при¬значень, які були зроблені хворому іншим лікарем. Кожний лікар у встановленні діагнозу або у виборі призначень виходить із конкретних обставин, оцінки ним особливостей індивідуальності хворого і багатьох інших чинників. У випадках із історії хвороби, які ви¬даються на руки пацієнтові, лікар переважно буває змушений писати (з метою запобігання психічній травмі, а також збереження лікарської таємниці) по¬м'якшений діагноз або навіть свідомо неправильний (коли мова йде про пухлини або деякі інші захво¬рювання). Через це читати медичні документи, які написані іншими лікарями, треба з розумінням, не порушуючи при цьому принципів колегіальності і ме¬дичної етики. Наведемо повчальний приклад таких дій лікарів. Ці дані вивчені одним із авторів посібни¬ка і наводяться вперше. Восени 1939 р. письменник М. О. Булгаков, лікар за фахом, захворів на важкий нефросклероз. Хвороба мала несприятливий перебіг. Його консультували професори О. Герке, М. Рапопорт, доктори М. Захаров й А. Арендт. Ось їхнє резюме: "Громадянин Булгаков М. О. страждає на початкову стадію атеросклерозу нирок з явищами артеріальної гіпертензії й потребує 3-місячного лікування в під¬московному санаторії із застосуванням фізіологічних методів лікування, дієтичного харчування й відповід¬ного піклування."
Це обережне висловлювання - "початкова ста¬дія" - було вжито, гадаємо, не випадково. Учасники консиліуму розуміли: М. Булгакова вочевидь заціка¬вить їхній запис, і вони, аби зберегти надію на оду¬жання, знайшли менш бентежний варіант висновку. То була "свята неправда" й водночас прояв колегі¬альності.
Регель називав спроби скинути з рахунка все, що зроблено іншими, "недорозвинутим напруженням принципу" і вважав, що таке явище властиве недозрілим особистостям. Саме у вмінні оцінити зроблене попередниками він вбачав моральну зрілість кожної людини.
Малодосвідчених лікарів необхідно вчити, лікар¬ські помилки потрібно обговорювати і виправляти, але все це повинно відповідати вимогам лікарської етики. Навіть досить авторитетний лікар має терпи¬мо ставитися до думки іншого лікаря, а у разі по¬треби ввічливо пояснити хворому причину відміни раніше призначеного медикаментозного препарату і заміни його іншим, доцільність дообстеження, приз¬начення нових діагностичних процедур. Апломб, са¬молюбство, зарозумілість, небажання зрозуміти ко¬легу шкодять як самому лікарю, так і медицині.Порушення принципу колегіальності - неповага до думки колеги, дискредитація його авторитету в очах хворих - несумісне з професійною честю.