Етіологія та клінічні прояви холери
Холера (cholera) — особливо небезпечна гостра кишкова інфекція, що спричинюється холерними вібріонами. Характе¬ризується ураженням ферментних систем слизової оболонки тонкої кишки з виникненням проносу і блювання, внаслідок чого розвиваються зневоднення, демінералізація і розлади кро¬вообігу.
Етіологія. Збудником є холерний вібріон (Vibrio cholerae) серогрупи , яка складається з двох підвидів - класичного і Ель-Тор. Кожний підвид ділиться на три серовари: Огава, Інаба і Гіко-шима. В останні роки вважають, що між підвидами збудника суттє¬вої різниці немає. Збудник холери грамнегативний, має вигляд ви¬гнутої, як кома, чи прямої палички, рухається завдяки джгутику.
З води і від людей іноді виділяються штами вібріонів, які не аглютинуються протихолерною О1-сироваткою, але можуть спри¬чинити легке холероподібне захворювання (НАГ-вібріони).
У довкіллі холерний вібріон здатний зберігати життєздатність досить довго, у воді відкритих водойм - декілька місяців, добре розмножується в м'ясі, молоці (не кислому), навіть у воді з неве¬ликою кількістю білка. Мікроби можуть тривалий час перебува¬ти в рибі, молюсках, креветках, крабах, планктоні, добре переноси¬ти низьку температуру й замерзання. Холерні вібріони швидко гинуть під дією сонячного проміння, при висушуванні, у кислому середовищі, при нагріванні (при кип'ятінні - відразу), дуже чутливі До кислої реакції (розчин соляної чи сірчаної кислоти 1:10 000 вбиває їх за декілька секунд).
Епідеміологія. Холера - типовий антропоноз. Джерелом збудника є хвора людина, реконвалесцент і здоровий носій. Най¬більшу епідемічну небезпеку становлять хворі. Вони виділяють До 10-20 л випорожнень за добу, в 1 мл яких є 107-1010 високо вірулентних вібріонів. Небезпечні для оточуючих хворі на стерті ?а атипові форми холери, а також вібріононосії, які залишають-Ся працездатними, мобільними і забруднюють довкілля. Саме вони переважно заносять збудника холери у населені пункти
та на нові території, найчастіше причетні до епідемічного спалаху холери.
Механізм передачі фекально-оральний. Розрізняють водні, харчові та контактно-побутові спалахи холери. Найчастіше за¬раження відбувається через воду відкритих водойм і рибні про¬дукти (свіжі чи малосолоні). Факторами передачі збудника мо¬жуть бути інші харчові продукти: переважно молоко і молоко-продукти, м'ясо, кондитерські вироби, а також овочі та фрукти, які поливали забрудненою холерними вібріонами водою з відкри¬тих водойм. Харчові спалахи часом пов'язані з проведенням свят¬кових і ритуальних подій (весілля, ювілеї, поминки), частіше в сільській місцевості. Певну роль у розповсюдженні холерних вібріонів відіграють мухи.
Контактно-побутовий шлях частіше реалізується при поши¬ренні збудника вібріононосіями, особливо при першому потрап¬лянні збудника на нову територію (у населений пункт), а також при догляді за хворими.
Сприйнятливість висока. Частіше хворіють особи, котрі не дотримуються правил гігієни, діти, люди похилого та старечого віку. На початку епідемії частіше захворюють алкоголіки, бомжі, безпритульні.
Захворюваність має сезонні коливання: в ендемічних зонах пік припадає на березень-квітень, при заносних епідеміях - на червень-вересень.
З давніх часів постійним осередком холери є Індія та Банг¬ладеш, звідки вона періодично розповсюджується в інші країни. За період з 1817 по 1925 pp. людство пережило 6 пандемій холе¬ри. У 1961 р. розпочалась 7-ма пандемія, яка вийшла з Індонезії й триває до сьогодні, охопивши багато країн. Крупні спалахи в Ук¬раїні спостерігались у 1970 і 1994-1995 pp., переважно в півден¬них областях і Криму, де зберігається загроза нових спалахів.
Патогенез. Збудник проникає в організм з водою чи їжею. Частина вібріонів гине в кислому вмісті шлунка, решта - потрапляє в кишки, де починає інтенсивно розмножуватися. Ентерото синхолероген, який мікроби виділяють, активізує ферментні сиcтеми ентероцитів, що зумовлює різке збільшення секреції елект¬ролітів і води у просвіт кишок. Вони виводяться з організму при проносі і блюванні. Внаслідок цього різко зменшується об'єм циркулюючої крові, відбувається її згущення, зневоднення організму, настає дефіцит електролітів, зокрема, втрати калію можуть стано¬вити третину його вмісту в організмі, розвивається метаболічний ацидоз. Втрати рідини за час хвороби можуть бути надзвичайно великими - перевищувати масу тіла хворого. На тлі нестачі со¬лей та ацидозу з'являються часті корчі м'язів кінцівок. Розви¬вається дегідратаційний шок, що в разі ненадання допомоги закін¬чується смертю хворого.Клінічні прояви. Інкубаційний період триває від декіль¬кох годин до 5 діб, частіше 2-3 доби. Хвороба, як правило, розпо¬чинається з проносу, що з'являється вночі чи під ранок. Пронос не супроводжується болем у животі, часом можуть бути відчут¬тя дискомфорту в ділянці епігастрію, бурчання, плескіт. Уже після 2-3 дефекацій випорожнення набувають вигляду, що нагадує ри¬совий відвар (мутновато-біла рідина з плаваючими пластівцями). Вони часті, рясні. У тяжких випадках частота дефекації досягає 30 разів на добу і більше. При легкому перебігу хвороби випо¬рожнення можуть бути кашкоподібними і не втрачати калового вигляду протягом усієї хвороби.