Симптоматика та надання першої допомоги при отруєннях
Мовна ситуація в Київській Русі, як і у всій тогочасній Європі, характеризувалася роздвоєні¬стю. Освічені верстви населення користувались лі¬тературною мовою давньоболгарського походжен¬ня, а решта членів суспільства - рідною руською мовою, точніше її територіальними діалектами.Різниця між Руссю і Західною Європою поляга¬ла в тому, що давньоболгарська і руська мови були близькоспорідненими: "Словенськь языкь й русь¬кий единь єсть" (літописець Нестор). Це сприяло поширенню освіти, масштаби якої були на Русі більшими, ніж у латиномовній Західній Європі, і проникненню до книжної мови слів та інших еле¬ментів розмовної мови, тобто "українізації старослов'янщини".
Дещо спрощуючи проблему, можна конста¬тувати, що сучасна літературна мова українців генетично пов'язана з розмовною (живою, народ¬ною) мовою Київської Русі, а літературна мова ро¬сіян - з писемною мовою Київської Русі, тобто перенесеною з Болгарії і "давньорусифікованою" (українізованою) в Києві церковнослов'янською мовою.
Упродовж віків мова, яку нині називають ук¬раїнською, мала назви з коренем рус-: руська, ру¬синська, малоруська. Оскільки цей корінь є і в назві мови нашого північно-східного сусіда (рус-ский язик), котрий займав панівне становище в царській Росії і посідав місце "старшого брата" в СРСР (назва мови ще одного східнослав'янського брата - білоруська - мало коли бралась до уваги;вона теж вважалась одним із наріч "русского", а згодом "триєдиного русского" народа), то висува¬лось твердження про існування "общерусского язьпса", наріччям якого ніби-то є "малоруська мо¬ва".
"Русь" - це самоназва корінного народу се¬редньовічної Київської держави, а також назва са¬мої цієї держави. Це слово і його похідні: "русь¬кий", "русин", "русинський", "руснак" та ін. - на західних окраїнах розселення українського ет¬носу збереглись до наших днів.
Галичина масово перейшла на терміни з коре¬нем україн- у кінці XIX - на початку XX століття (вирішальним поштовхом стало святкування сто¬річчя "Енеїди" І. Котляревського). Робилось це свідомо - задля єдності українського народу, штучно розчленованого між двома імперіями: Ро¬сійською та Австро-Угорською.
Згодом (у писемних пам'ятках від 1187 року стосовно наддніпрянської частини Русі і від 1189 року стосовно Галичини) з'являється слово "Ук¬раїна". Протягом століть слова Русь і Україна вжи¬валась як синоніми. Так, і Хмельницький, і пись¬менники його епохи використовували паралельно слова Україна-Русь-Росія; український-руський-російський.
Отже, сучасна українська літературна мова склалася про¬тягом багатьох століть. Вона виникла як окрема само¬стійна мова з властивими їй оригінальними й глибоко самостійними рисами тільки на певному ступені розвитку слов'янських народів.
Новий етап розвитку української літературної мови починається з часу виходу з друку «Енеїди» Котлярев¬ського (1798 р.).
Нормальному розвиткові української літературної мо¬ви довгий час перешкоджали утиски й заборони росій¬ського царизму. Негативно позначилося на її розвитко¬ві також роз'єднання українських земель між різними державами. Аж до Великої Жовтневої соціалістичної ре¬волюції, наприклад, українська мова не мала навіть єди¬ного правопису. Між орфографією, вживаною в східній і західній частині України, існували значні розбіжності. Та, незважаючи на всі перешкоди, українська мова жила в устах народу, в піснях і думах, оповіданнях і казках, передавалась від покоління до покоління.
З кінця XVIII і першої половини XIX століття загаль¬нонародні норми нової української літературної мови по¬чинають закріплятися в літературі, а саме: у творах І. П. Котляревського, Є. П. Гребінки, Л. І. Боровиков-ського та Г. Ф. Квітки-Основ'яненка. Т. Г. Шевченко підніс українську мову на рівень найрозвиненіших мов світу. У другій половині XIX і початку XX століття ук¬раїнська літературна мова збагачується й розвивається в творчості таких видатних прогресивних письменників, як Марко Вовчок, І. С. Нечуй-Левицький, Панас Мир¬ний, І. К. Тобілевич, М. П. Старицький, І.Я.Франко, П.А.Грабовський, Леся Українка, М. М. Коцюбинський, В. С.Сте-фаник та ін., друга половина ХХ ст. - О.Вишня, П.Тичина, М.Рильський, Д.Павличко, Р.Іваничук, В.Стус.
21 лютого 2000 року. ЮНЕСКО оголосило цього року днем рідної мови. Здавалось би: чому дивуватись, що має вражати. Дуже гарно, дуже схвально. Так, схвально. Можуть радіти цьому англійці, німці, французи, іспанці і ще раз у цей день пишатися своїми мовами. Бо їхні мови уже невіддільні від них самих, бо їм навіть важко уявити, що довелося би від чогось чи від когось боронити свою мову.