Симптоматика та надання першої допомоги при отруєннях

Мова належить до так званих вторинних си¬стем. Вона існує не сама по собі, а в людському суспільстві, похідним від якого вона є. Водночас мова - один із факторів самоорганізації суспіль¬ства і невід'ємна ознака таких спільнот, як рід, плем'я, народність, нація.

Мова існує у свідомості членів суспільства, реалізується в процесах мовлення і "консервуєть¬ся" в результатах цього мовлення (у сказаному, написаному). Тому доля мови залежить від кож¬ного з мовців.

З матеріального погляду в мові, що реалізу¬ється в мовленні, немає нічого, крім звуків, які комбінуються у слова, речення тощо. За цими комбінаціями окривається величезний світ зна¬чень - фонетичних, лексичних, граматичних, сти¬лістичних. Саме в них відображені знання наро¬ду- носія мови - про світ, його структуру, ставлення людей до нього. "Мова народу - це його дух, і дух народу - це його мова" (В. фон Гумбольдт). У ній акумулюється духовна енергія на¬роду. Вона є головною ознакою і символом нації.

Через мову ми пізнаємо світ. Наївно вважати, що кожен з нас сприймає світ безпосередньо, "та¬ким, як він є".

Мова - засіб самопізнання народу, форма іс¬нування надбудови в усіх її виявах. "Мова - дім духу" (М.Гайдеггер).

Мова - найважливіший засіб спілкування людей, тобто засіб вираження і передавання ду¬мок, почуттів, волевиявлень. У цій ролі людська мова має універсальний характер: нею просто пе¬редати все те, що виражається, наприклад, мімікою, жестами, морським зводом чи дорож¬німи знаками, тоді як жоден із цих засобів спіл¬кування не може конкурувати у вираженні з мо¬вою.

Із індоєвропейської прамови, яка розпалась не пізніше 2,5 -3 тисяч років до н.е., з її північно-східної діалектної групи, до якої входили також ді¬алекти майбутніх балтійських, германських, індій¬ських та іранських мов, виділилась слов'янська прамова. Вона проіснувала понад 2,5 тисячі років і почала розпадатись десь близько третього сто¬ліття н.е. Цей процес завершився в основному в шостому столітті.

Більшість гіпотез щодо прабатьківщини слов'¬ян локалізує її цілком або частково на території сучасної України, а за географічні орієнтири пере¬важно беруться Дніпро, Дністер і Карпати.

За відомостями, зафіксованими в пам'ятках писемності, історія східних слов'ян "почалась у VI столітті на самому краю, в самому кутку нашої рівнини, на північно-східних схилах і передгір'ях Карпат" (В.Ключевський), де утворився військо¬вий союз слов'ян, очолюваний дулібським князем. Подібні форми політичної організації суспільства були властиві й іншим племенам. На думку ж М. Грушевського: "За поріг істо¬ричних часів для українського народу можна прийняти IV століття нашої ери, коли ми маємо вже відомості, котрі можна прикласти спеціально до нього. До цього часу ми можемо говорити про нього, як про частину слов'янської групи племен...".

Зрозуміло, що початок формування мови збіга¬ється з початком формування народу.

Унаслідок міграційної взаємодії людності дулібського та інших племінних об'єднань, а можливо, за певної участі й неслов'янських племен, сфор¬мувався етнос, котрий на початку IX століття ство¬рив державу, відому під назвою Київська Русь.

Найважливіші фонетичні, граматичні та лек¬сичні особливості української мови почали зарод¬жуватися й розвиватися ще з XII ст.; у ХІУ-ХУІ ст. у своїй фонетичній системі, граматичній будові і словниковому складі вона вже сформувалася як окрема східнослов'янська мова - мова українсь¬кої нації, українська національна мова.

Проте чимало авторитетних учених (Ф. Міклошич, А. Шляйхер, О. Бодянський, П. Житецький, О. Потебня та ін.) вважали, що українська мова виникла значно раніше XIV століття і бере свій по¬чаток зі спільнослов'янської мови. Академік А.Кримський писав, що українська мова уже в XI столітті існувала "як цілком рельєфна, певно оз¬начена, яскраво-індивідуальна одиниця".

Із визнання етномовної безперервності на тери¬торії Київщини від часу полян до наших днів (Л.Булаховський) логічно випливає твердження, що у майбутній Україні говорили майбутньою ук¬раїнською мовою. Що ж стосується писемності, то всі її пам'ятки створено "українізованою старо-слов'янщиною" (А.Кримський).

Ця українізованість місцями настільки помітна, що М.Драгоманов мав усі підстави сказати: "Сло¬во" - перша українська дума, а плач Ярославни- пісня українки". А.Павловський з приводу іншої славетної пам'ятки писемності зауважив: "Читаю¬чи історію літописця Російського преподобного Нестора, я в багатьох місцях відчував, що потрібно б знати мову малоросіян".