Застосування джеофлоксу при лікуванні гострого пієлонефриту

Клінічне вивчення ефективності джеофлоксу (Дженом Біотек, Індія) проведено у 30 хворих з гострим неускладненим пієлонефритом. In vitro джеофлокс проявив активність щодо 80,4 % виділених збудників. Джеофлокс застосовували протягом 10 діб (перші 5 діб в/в, далі — per os). Добова доза джеофлоксу складала 0,4 г (по 0,2 г при дворазовому використанні). За клініко-лабораторними та бактеріологічними критеріями у 83,3 % хворих результат терапії оцінили як добрий, у 10,0 % випадках — задовільний, у 6,7 % пацієнтів — незадовільний.

Слабко виражені побічні реакції спостерігали у 13,3 % хворих (в одному випадку терапія перервана). Застосування джеофлоксу як засобу антибактеріальної терапії при гострому неускладненому пієлонефриті є етіологічно обґрунтованим, високоефективним та безпечним.

Гострий пієлонефрит є одним із найбільш поширених урологічних захворювань, і його частота не має тенденції до зниження [2, 3]. Проблема вибору ефективного режиму антибактеріальної терапії при гострому пієлонефриті (ГП) і нині є актуальною. Особливість лікування даного захворювання полягає у тому, що призначення антибіотиків практично завжди здійснюється емпіричним шляхом, до отримання результатів бактеріологічного дослідження сечі. Вибір препарату залежить від його активності щодо ключових збудників захворювання. Зважаючи на широку розповсюдженість резистентності мікроорганізмів до багатьох антибіотиків, перевагу необхідно віддавати препаратам, рівень резистентності до яких залишається мінімальним [1].

Серед антибактеріальних препаратів різних хімічних груп, що застосовуються в терапії ГП, цим вимогам відповідають фторхінолони [5, 7]. Антибіотики цієї групи зараз широко застосовують при лікуванні хворих з інфекціями сечовивідних шляхів. З моменту запровадження до медичної практики фторхінолонів (ФХ), ці препарати посіли одне з провідних місць у лікуванні ГП, що пов'язано з особливостями їх фармакокінетики і фармакодинаміки, низькою токсичністю та високою активністю щодо проблемних збудників (Mycoplasma hominis, Ureaplasma urealyticum, Chlamidia trachomatis), як таких, що можуть виступати етіологічними чинниками або впливати на перебіг ГП у випадку мікст-інфекції [1, 6].Одним із найвідоміших фторхінолонів є офлоксацин. Препарат має бактерицидну дію, механізм якої зумовлений пригніченням ферменту ДНК-гірази, яка відіграє важливу роль у процесі розмноження бактерій. Чутливими до препарату є мікроорганізми, що перебувають як у фазі розмноження, так і у фазі спокою. Офлоксацин має широкий спектр дії щодо збудників, резистентних до пеніцилінів, аміноглікозидів, цефалоспоринів, а також мікроорганізмів з множинною резистентністю. Спектр дії офлоксацину включає такі види мікроорганізмів: аеробні грамнегативні бактерії — E.coli, Proteus spp., Enterobacter spp., Klebsiella spp., Pseudomonas spp.; аеробні грампозитивні бактерії — стафілококи, у тому числі штами, які продукують пеніциліназу, та штами, резистентні до метициліну, стрептококи.При внутрішньовенному введенні препарат добре розповсюджується в організмі і досягає терапевтичних концентрацій у більшості тканин та біологічних рідин організму. Зв'язування офлоксацину з білками крові незначне (близько 25 %), тому майже вся кількість введеного препарату може вільно дифундувати в екстравазальний простір і перевищувати відповідний рівень у сироватці крові. Виводиться офлоксацин, головним чином, із сечею у незмінному вигляді (за 24-48 годин — 75-80 %). Менше 5 % виводиться з сечею у вигляді метаболітів. Оскільки його екскреція відбувається нирками, фармакокінетика суттєво змінюється у хворих з порушенням функції нирок.

Метою нашого дослідження була оцінка клінічної і бактеріологічної ефективності джеофлоксу (офлоксацину), а також безпечності препарату при лікуванні гострого пієлонефриту.

Матеріали та методи дослідженняУ клініці запальних захворювань нирок, сечовивідних шляхів та чоловічих статевих органів Інституту урології АМН України джеофлокс застосовували як емпіричну монотерапію 30 хворим на гострий серозний неускладнений пієлонефрит. джеофлокс використовували у комплексі з іншими засобами патогенетичної та симптоматичної терапії. Хворі були віком від 16 до 74 років, переважно жінки (88 %) і мали початкову стадію захворювання. У дослідження не включали хворих, які не переносять в анамнезі препарати із групи фторхінолонів, хворих з нирковою недостатністю, а також таких, що вживали антибіотики протягом останнього місяця. Жоден хворий не мав порушень пасажу сечі у верхніх сечових шляхах. Добова доза препарату для внутрішньовенного введення становила 0,4 г, разова доза — 0,2 г офлоксацину, яка міститься у 100 мл розчину для інфузій (вводилася 2 рази на добу протягом 5 діб).Необхідність продовжувати терапію внутрішньовенним введенням офлоксацину більше, ніж 5 діб, ми не спостерігали жодного разу, бо виражений клініко-лабораторний ефект виявлявся вже на 2-4-у добу. Подальша антибактеріальна терапія включала застосування джеофлоксу per os по 0,2 г 2 рази на добу протягом 5 діб. Посів сечі з антибіотикограмою виконувався всім хворим до введення препарату та після 10 діб застосування джеофлоксу. Також проводилися загальні аналізи крові та сечі, визначення рівня креатиніну крові, УЗО та, за необхідності, рентгенологічне дослідження.

Наведений порядок дослідження обумовлений відповідним терміном стаціонарного етапу лікування хворих на неускладнений гострий пієлонефрит. На амбулаторному етапі лікування антибактеріальна терапія була продовжена відповідно до результатів антибіотикограми.Виділення та ідентифікацію мікроорганізмів здійснювали загальноприйнятими мікробіологічними методами. Враховувалися збудники, виділені з сечі у клінічно значущих концентраціях (> 10 000 КУО/мл). Антимікробну активність оцінювали дискодифузійним методом у щільному живильному середовищі шляхом накладання дисків джеофлоксу на чашку з культурами мікроорганізмів.