Лікувальний комплаенс: поняття, проблема та шляхи її вирішення

Важлива роль лікаря при призначенні тривалого курсу терапії, а також при використанні великої кількості препаратів полягає у детальному поясненні хворому необхідності саме такого лікування, його перспектив та можливих наслідків при самостійному припиненні. Це можливо тільки з урахуванням особливостей характеру, психоемоційного стану хворого, роду діяльності та ритму роботи пацієнта, його способу життя і навіть звичок. Важливим є особистий контакт лікаря з хворим, довіра пацієнта, авторитет клініциста, його компетентність у даній галузі.

Великої шкоди формуванню позитивного комплаенсу завдає призначення “зайвих” медикаментозних препаратів, які не діють на патогенетичні ланки захворювання та не відповідають вимогам доказової медицини. Такі засоби лікарі, як правило, призначають внаслідок їх фінансової зацікавленості окремими фармацевтичними компаніями, нерідко не замислюючись про негативні наслідки цих препаратів та протипоказань до їх застосування в конкретних випадках.

У патогенетичному лікуванні хронічних захворювань органів травлення спостерігається повний відхід від монотерапії. І в даному випадку важливого значення набувають комбіновані лікарські засоби, що випускаються в одному блістері, або композити, що входять до складу таблетки або розчинної форми препарату. Як правило, такі форми лікарських засобів хворі приймають регулярно та проходять повний курс терапії. До недоліків комбінованих препаратів слід віднести низку побічних реакцій, яка виникає на фоні їх прийому внаслідок неможливості зниження дози одного з компонентів лікарського засобу. І в даному випадку важливим завданням клініциста є попередження розвитку побічних реакцій, їх вчасне виявлення та усунення. Часто лікарю доводиться відміняти прийом певного препарату через нездатність визначити, на який саме компонент виникла побічна дія.

Досить серйозною причиною формування низького лікувального комплаенсу є власне менталітет лікарського персоналу. Загальноприйняті підходи до медикаментозного лікування тих чи інших захворювань травного тракту періодично переглядаються. Однак ряд спеціалістів консервативно ставиться до таких новацій, не хоче замінювати відпрацьовані та перевірені багаторічним досвідом лікування хворих схеми терапії (часто малоефективні та застарілі) новими, більш прогресивними методиками у зв’язку з недостатньою обізнаністю з новітніми досягненнями медицини.Однак існує й інша, протилежна зазначеній, проблема, коли призначення нових схем медикаментозної терапії нав’язується директивним шляхом, виконується за шаблоном або як данина “моді”. При цьому не враховуються особливості даного регіону, вік хворих, нерідко відсутні чіткі показання для призначення даних препаратів. Наприклад, у консервативному лікуванні виразкової хвороби шлунка та 12-палої кишки широко застосовуються схеми антибактеріальної терапії з метою ерадикації одного з чинників виразки — бактерії Helicobacter pylori, запропоновані Маастрихтськими консенсусами (1996, 2000 рр.). Налякані проблемою глобальності хелікобактеріозу хворі на патологію травного тракту приймали ерадикуючу терапію за власним бажанням, попередньо не обстежуючись на наявність мікроорганізму в шлунку. Це призвело до розвитку резистентних до антибіотиків штамів Helicobacter pylori, постерадикаційного синдрому, спричинювало зараження раніше неінфікованих хворих. У зв’язку з цим відбувся перегляд показань до проведення ерадикуючої терапії, а в постанові Маастрихтського консенсусу-2 (2000 р.) зазначено, що антибактеріальна терапія за бажанням пацієнта можлива тільки після консультації гастроентеролога. Наші власні дані свідчать, що роль Helicobacter pylori у патогенезі виразкової хвороби шлунка дещо перебільшена — частота виявлення мікроорганізму при виразках шлунка 1-го типу за Джонсоном не перевищувала 40 % (проти 60 % за даними літератури) [3]. Згідно з даними Г. Д. Фадеєнко (2004), частота хелікобактер негативних виразок шлунка та 12-палої кишки за останні роки становила в Україні близько 40 %, що підтверджує хибність позиції щодо проведення масового антибактеріального лікування хворих на дану недугу.

І ще одним не менш важливим аспектом негативного комплаенсу є неможливість хворого вживати призначені лікарем медикаментозні засоби з економічних причин. Так, сучасна схема противиразкового лікування при гастродуоденальній виразці потребує значних фінансових витрат. На жаль, значне збільшення захворюваності на виразкову хворобу за останнє десятиріччя перевищує зростання платіжної спроможності населення нашої країни. Це, в свою чергу, призводить до вимушеного припинення хворим призначеного курсу консервативного лікування, переходом до фітотерапії, методів нетрадиційної медицини як альтернативи медикаментозному лікуванню. Частина хворих проходить медикаментозне лікування, приймаючи препарати-генерики, які значно привабливіші щодо їх вартості, однак мають низький терапевтичний ефект.

Поняття позитивного лікувального комплаенсу стосується не тільки методів медикаментозної терапії, а й хірургічного лікування хворих. Наприклад, виявлення у хворого хронічного калькульозного холециститу є абсолютним показанням до оперативного втручання. Спроби лікувати такого хворого консервативним шляхом, у тому числі застосовуючи препарати урсо- та хемодезоксихолієвої кислоти, уже є негативним комплаенсом. Внаслідок такого “лікування” виникає небезпека загострення хвороби з розвитком деструктивних форм холециститу та його ускладнень (механічної жовтяниці, хронічного панкреатиту тощо). Оперативне втручання в даному випадку, як правило, буває більш складним, травматичним та об’ємним, а післяопераційний період перебігає на фоні серйозних морфологічних та функціональних розладів з боку органів, пов’язаних з жовчовивідною системою фізіологічно та анатомічно.