Медицина України-Руси в ХІІІ-ХVІІІ ст.

Члени цеху цирульників не користувалися в своїй масі пошаною серед громадянства, і належність до цієї корпорації не вважалася почесною навіть в очах інших цехів. Така негативна репутація цирульників у тогочасному суспільстві пояснювалася поведінкою їх і ставленням до хворих. Між членами цеху панувала жорстока конкуренція. Крім цехових цирульників по великих містах медичною практикою займалося багато цирульників, які в цехи з тієї чи іншої причини не були вписані. Називалися вони «партачами» (приватниками). Між обома цими групами постійно тривала запекла боротьба. У маєтках поміщики.мали своїх цирульників з кріпаків, яких віддавали в науку до лікарів або до міських цирульників.

За архівними матеріалами, цирульники навіть у Києві здебільше були неписьменні. Свої знання вони здобували з переказів і наочним навчанням. Лікували вони переважно засобами народної медицини, відомості про яку знаходимо в тогочасних рукописних лікарських порадниках.

Одним з найпоширеніших методів лікування, яким користувалося міське і сільське населення, було кровопускання. Його широко практикували цирульники в майстернях, лазнях і по домівках. Поміщики перед початком весняних польових робіт наказували робити кровопускання своїм кріпакам, щоб звільнити їх від зимової «спрацьованої» крові. Вважали, що кровопускання посилює міцність і працездатність.

Цирульники, обслуговуючи широкі маси міського і сільського населення, близькі до них своїм світоглядом, становили основні кадри, які лікували народ протягом багатьох віків. Фактично цехова медицина на Україні втратила своє значення лише в другій половині XIX ст.

6.3. Опікувально-лікувальні заклади. В історії медицини на Україні не можна обминути братств – організацій християнського міщанства, які в період ХV-ХVII ст мали ведике значення в житті народу, в його боротьбі проти національного гноблення і спроб окатоличення. Братства існували здавна. Вони займалися різноманітною роботою: благодійницькою і освітньою діяльністю, допомагали збіднілим членам своєї парафії тощо. В описі Павла Алеппського, який з антіохійським патріархом подорожував через Україну до Москви в 1654 р., читаємо: «Знай, що по всій землі козацькій, в кожному місті, в кожному селі для їхніх убогих, немічних та сиріт збудовано по краю чи в середині населеного місця будинки, в яких вони мають притулок. Братські притулки вже в XVI ст. дістають назву шпиталів (від лат. hospitalis — гостинний).

Одним із значних на Україні було Львівське братство. Найдавніші писемні пам'ятки про його існування ми знаємо з 1439 р. Найбільшого впливу братство набуває в другій половині XVI ст. Воно має свою друкарню, обладнання якої спочатку складалося з викупленої із застави друкарні Івана Федорова. З школи братства виходять перші викладачі «вільних наук» для Києва, Луцька, Вільно, Слуцька та ін. При Онуфрієвському монастирі братство влаштовує у 1522 р. шпиталь, для якого пізніше дістяє матеріальну допомогу.Шпиталі, школи утримувалися коштом парафіян. Великі ремісничі цехи утримували свої шпиталі. Менші цехи об'єднувалися і мали один шпиталь. У деяких містах шпиталі утримувалися на гроші, що їх одержували за користування міськими вагами, за переїзд через мости, переправу паромом. Крім шпиталів, які утримувалися на громадські кошти, були на Україні шпиталі, існування яких забезпечувалося заповітами заможних осіб, які відписували для цього села, млини і навіть шинки.

Про кількість шпиталів на Україні у XVII та XVIII ст. можна скласти уявлення з відомостей ревізьких книг Лівобережної України архіву Малоросійської колегії. За цими книгами, на 1742 р. у Чернігівському полку було 118 шпиталів, Лубенському – 107, Миргородському – 29, Ніжинському – 138, Полтавському – 42, Переяславському – 52,

Ці шпиталі мали опікувальну мету. Лікувальні заклади виникли пізніше. Медичну допомогу хворим, за винятком безпритульних, подавали вдома, це було цілком приватною справою.

Київське братство засноване пізніше – в 1615 р. Воно мало свою школу і шпиталь «для людей убогих, старих, уломних та духовних, яко і свецких й людей рицарских», як зазначається в його засновній грамоті.

Історія України XVI—XVII ст. характеризується запеклою боротьбою українського народу за свою національну самобутність. У цій боротьбі почесну роль відіграли українські козаки. Частина з них за дніпровськими порогами створила свій осередок – Запорізьку Січ.

Життя запорізьких козаків здебільшого минало в походах і бойових сутичках. Допомогу при різних пошкодженнях та захворюваннях вони подавали за правилами та засобами народної медицини тих часів. Козаки вміли пускати кров, виривати зуби, виготовляти пластирі для лікування ран, накладати лещата при переломах. Вирушаючи в похід, вони разом із запасами зброї і харчами брали й ліки.