Сучасні аспекти патогенезу, діагностики та лікування акушерського і гінекологічного сепсису
Поточні тенденції в антибактеріальній терапії гнійно-септичної інфекції характеризуються використанням бактерицидних, а не бактеріостатичних антибіотиків; застосуванням менш токсичних аналогів (наприклад, нових поколінь аміноглікозидів або заміна їх фторхінолонами); заміною комбінованої антибіотикотерапії так само ефективною моноантибіотикотерапією; заміною антибіотиків, що пригнічують імунітет, такими, що його стимулюють (наприклад, кліндаміцином); використанням адекватних доз і режимів введення [7].
Зважаючи на необхідність пригнічення росту всього спектра збудників ЗЗСО (грамнегативних і грампозитивних аеробів та анаеробів) при емпіричній протимікробній терапії застосовуються схеми комбінованої потрійної терапії (наприклад, напівсинтетичні пеніциліни, цефалоспорини + аміноглікозиди + імідазоли) [3], подвійної терапії (наприклад, кліндаміцин + аміноглікозиди або фторхінолони) [22], моноантибіотикотерапії (цефалоспорини ІІІ покоління, карбапенеми, уреїдопеніциліни, амінопеніциліни тощо) [11].Популярний потрійний режим антибіотикотерапії за тяжкої форми гнійно-септичних захворювань не вважається раціональним, оскільки зі збільшенням числа застосовуваних препаратів підвищується можливість виникнення побічних реакцій антибіотиків [7]. Подвійна антибіотикотерапія частіше усього передбачає призначення препаратів групи лінкозамідів (кліндаміцин), що мають широкий спектр по відношенню до анаеробних бактерій і грампозитивних аеробів, а для впливу на грамнегативну флору додатково призначаються аміноглікозиди [22]. В останні роки пропонується комбінація кліндаміцину з фторхінолонами [19]. Запропоновано також комбінації цефалоспоринів ІІІ покоління з імідазолами [3], аміноглікозидами, фторхінолонами тощо [7]. Моноантибіотикотерапія може здійснюватися препаратами, спектр дії яких охоплює грамнегативні та грампозитивні аероби й анаероби (карбапенеми) [11], комбінованими препаратами (ампіцилін + сульбактам, амоксицилін + клавуланова кислота) та ін. [7]. За тяжкого перебігу сепсису найбільш прийнятними є препарати групи карбапенемів.З огляду на останні досягнення науки в галузі вивчення патогенезу сепсису і ССЗВ, варто зупинитися на клінічному значенні звільнення ендотоксину (LPS) під впливом антибіотиків. У цьому зв’язку набуває важливого клінічного значення питання щодо ступеня індукування токсиноутворення різними антибіотиками. Утворення ендотоксину, індукованого антибіотиками, зростає в такому порядку: карбапенеми (найменше), аміноглікозиди, фторхінолони, цефалоспорини (найбільше) [2, 18].
Важливим аспектом терапії є місцеве лікування гнійних осередків, своєчасне хірургічне втручання. При післяпологовому ендометриті в першу чергу необхідно зосередити зусилля для впливу на осередок інфекції — матку. Для цього потрібна точна і рання діагностика, одним із варіантів якої є ультразвукове дослідження. Воно дозволяє визначити ступінь інволюції матки, наявність внутрішньоматкових резидуальних елементів. При виявленні вмісту в порожнині матки краще зробити вакуум-аспірацію на фоні інтенсивної терапії. За наявності життєвих показань (кровотеча на фоні внутрішньоматкових резидуальних елементів) можливим є обережний кюретаж матки [6].За відсутності значної кількості вмісту в порожнині матки дії обмежуються розширенням цервікального каналу для створення надійного відтоку. Для зменшення всмоктування продуктів розпаду і токсинів показане промивання порожнини матки розчинами антисептиків. Не викликає сумнівів необхідність хірургічного втручання при акушерському сепсисі з видаленням матки.
На сьогодні питання про необхідність хірургічного лікування за наявності гнійно-запального генітального осередку (піосальпінксу) вирішується позитивно. Застосування повторних лікувальних пункцій гнійних утворень у малому тазі з метою евакуації гною і введення розчинів антибіотиків вважається недоцільним через малу його ефективність і пролонгацію захворювання з великими економічними витратами. Крім того, існує ризик генералізації процесу. Тривала терапія з застосуванням пункцій робить технічно важчим і небезпечнішим подальше хірургічне втручання, знижує можливість проведення операцій, що зберігають органи, у молодих пацієнток. Однократну лікувально-діагностичну пункцію варто вважати припустимою. За відсутності ефекту від проведеної терапії протягом 4–5 днів, появі ознак ССЗВ показане хірургічне втручання [8].
При розвитку поширеного перитоніту або наявності деструктивних процесів у внутрішніх статевих органах (піосальпінкс, аднекстумор, панметрит) як акушерського, так і гінекологічного генезу, хірургічне втручання є обов’язковим. За останні півтора десятка років були запропоновані нові підходи і методики хірургічного лікування абдомінального сепсису, зокрема гнійного перитоніту. До них належать: закритий метод (пасивне й активне дренування, перитонеальний діаліз, релапаротомія “на вимогу”), напіввідкритий (етапні ревізії і санації “за програмою”, тимчасове закриття лапаротомної рани), відкритий (лапаротомія) [3].
Важливою ланкою в забезпеченні ефективного лікування гнійно-септичних захворювань є оцінка імунного статусу хворої. Без цілісності або відновлення власних механізмів імунітету ніякими методами і засобами подолати інфекцію неможливо. Оскільки імунна система забезпечує свої функції реагуванням кожної складової ланки (клітинні, гуморальні чинники тощо), то для адекватної корекції імунологічних розладів і цілеспрямованого впливу на ланки імунної системи необхідні відповідні дослідження з постановкою імунологічного діагнозу.Важливе значення для ефективного лікування гнійно-септичних захворювань, обґрунтування вибору методів і засобів інтенсивної терапії має оцінка патофізіологічних і патобіохімічних розладів, що можуть бути виділені в такі синдроми: нирковий, печінковий, різні варіанти серцево-судинної і дихальної недостатності, ДВЗ-синдром, розлади мікроциркуляції, дисфункція шлунково-кишкового тракту з явищами транслокації бактеріальної флори в лімфатичну систему, а потім і в системний кровообіг з розвитком синдрому поліорганної недостатності. Патобіохімічні розлади виявляються порушеннями водно-електролітного, кислотно-лужного балансів тощо. Кожен із синдромів потребує певного підходу, індивідуального застосування визначених методів і засобів, що охоплюють усі ланки інтенсивної терапії.