Адміністративний менеджмент: теоретико-методологічні засади

Міжнародна практика адміністрування свідчить, що з наведених вище моделей, жодна в чистому вигляді не реалізується. Існує лише діалектичне поєднання певних їх характеристик у процесі створення легітимної системи державного управління.

2. Розроблення стратегічного курсу і прийняття державних рішень, пов'язаних із законодавчим процесом і оперативним управлінням суспільними процесами органами виконавчої адміністрації. Дієвими суб'єктами у цій ланці є законодавчі (парламент) і виконавчі (уряд) інститути. В основному, відповідно до рівня співвідношення владних повноважень між законодавчою і виконавчою гілками влади, сформувались дві моделі розроблення державної стратегії розвитку суспільств і прийняття рішень. «Активна» — передбачає основну роль законодавчих інститутів у формуванні засад і конституційних норм, виробленні загальнодержавної політики. Органи виконавчої влади за цією моделлю здійснюють як практичну реалізацію стратегічних рішень, так і технологію оперативного управління. За другим способом — «представницькою» моделлю державного управління — законодавчими інститутами (парламентом) визначаються тільки загальні орієнтири модернізації суспільства. Найважливіші оперативно-стратегічні рішення формуються й реалізуються у структурі органів виконавчої влади. Така практика характерна для низки країн Європи.

3. Застосування технологічних прийомів і методів оперативного управління, пов'язаних з потребою реалізації стратегічних цілей і рішень, що належать до практичного рівня державного управління. Ця третя структурна ланка державного механізму управлінської системи за характером реалізації обумовлюється політичним режимом в державі, особливостями інституціональної взаємодії державно-адміністративних органів із громадянами, а також методами політико-правового управління суспільними відносинами (взаємовідносини примусу та переконання, насилля та закону тощо).4. Дієвий контроль за управлінським процесом і самокорекція його режиму. Остання четверта ланка у структурі державного управління охоплює сфери судово-конституційного процесу та функціонування контрольно-наглядових інститутів і забезпечує через органи адміністрування, які у них створені, розв'язання конфліктних ситуацій, роботу всієї системи догляду й арбітражу, а також систему «зворотного зв'язку» з об'єктами управління [4, с. 314–317].

Державне управління України. Адміністративно-державницькій сфері управління України характерні ознаки, притаманні для таких структур суспільства у перехідний період. Уся система державного управління потребує реформування. Це пов'язано з тим, що ефективна виконавча влада в демократичному суспільстві повинна відповідати критеріям професійності та публічності. Пріоритети та завдання реформування системи державного управління визначено в Посланні Президента України до Верховної Ради України «Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2005 році».

Діюча політична система України, зазначено в Посланні, зумовила формування такого типу урядування, який за багатьма параметрами не відповідає стратегічному курсу держави до демократії та європейських стандартів. Таке урядування є неефективним, схильним до корупції, внутрішньо суперечливим, надмірно централізованим, громіздким і відірваним від потреб звичайної людини.

Основними причинами подібного стану системи державного управління в Україні є:

• незавершеність формування нової нормативно-правової бази діяльності органів державної влади та неефективне використання чинної;

• незавершеність трансформації Кабінету Міністрів України в орган політичного керівництва;

• низька ефективність організації діяльності міністерств;

• нераціональна система органів виконавчої влади на центральному рівні;

• неефективна організація системи влади на регіональному та місцевому рівнях;

• нерозвиненість місцевого самоврядування та нераціональний адміністративно-територіальний устрій;

• недосконала система державної і муніципальної служби;

• відсутність паритетних засад у відносинах особи з державними органами. Ці вади державного управління мають особливо негативні наслідки в умовах недосконалого судочинства, що спричиняє справедливі нарікання щодо рівня його оперативності, доступності для громадян, а також справедливості й обґрунтованості судових рішень.