Еволюція розвитку менеджменту
Синергізм – всі елементи системи у їх сукупності забезпечують вищу ефективність, ніж сумарна ефективність частин, взятих окремо.
Адаптивність – здатність системи адекватно реагувати на зміни зовнішнього середовища і пристосовуватись до них. Трансформаційні процеси у системі відбуваються як відгук на сигнали зовнішнього оточення
Гомеостатичність – підтримання суттєво важливих для системи параметрів у допустимих межах.
Системний підхід дав можливість зрозуміти, що ефективність будь-якої організації забезпечується не якимось одним її елементом, а є результатом, що залежить від багатьох факторів. У будь-якій системі важлива робота цілого – як результат досягнутої динамічної рівноваги. Системний підхід об'єднав внески різних управлінських шкіл, які в той чи інший час домінували в теорії та практиці управління.
Як доповнення до системного підходу, у 60-х роках виник підхід ситуаційний, який передбачає відмову від узагальнення, від виявлення універсальних закономірностей функціонування системи. За цим підходом, головним у забезпеченні ефективного управління організацією є вивчення конкретних умов її діяльності. Основні положення ситуаційного підходу в управлінні розроблені П. Друкером (професором з менеджменту Вищої школи бізнесу при Нью-Йоркському університеті).
Ситуаційний підхід передбачає, що підприємство в процесі своєї діяльності може опинитись в різних ситуаціях, які для свого вирішення вимагають застосування різних прийомів і методів управлінської діяльності.
Ситуаційний підхід дав поштовх появі новітніх управлінських концепцій, націлених на підвищення життєздатності і конкурентоспроможності організацій. Наприкінці 60-х років ХХ століття теорія менеджменту стала збагачуватися дослідженнями у найрізноманітніших галузях – психології, антропології, математики, соціології, філософії, економіки, права, логістики та інших. Представники цих галузей стали інтерпретувати менеджмент відповідно до своїх уявлень, відмінних від загальноприйнятого розуміння, внаслідок чого у теорії менеджменту склалася ситуація, яку стали характеризувати як "справжні джунглі”. Зокрема, представники технократичного менеджменту переносили методи управління технічними системами на процес управління людьми. Найбільш відомими школами цього напряму є теорія еліт, теорія технократії і теорія індустріального суспільства.
У зв'язку з цим було зроблено висновок (з яким погоджуються і сьогодні), що універсальної теорії менеджменту не існує. Кожна організація має використовувати ті рекомендації менеджменту, які відповідають особливостям її функціонування. Ці рекомендації можуть бути запропоновані різними школами управління і стосуватися різних аспектів управлінської діяльності, з чим менеджери мають бути настільки добре ознайомлені, щоб знати, коли їх застосування дає найкращий результат. Тому можна стверджувати, що у менеджменті провідну роль відіграє інтегральний, об’єднуючий підхід, що особливо характерно для сьогодення. Менеджмент все більше набуває інтернаціонального характеру, що пояснюється глобалізаційними процесами, розширенням сфери діяльності транснаціональних корпорацій. Зважаючи на це, актуальним для менеджменту є перенесення методів управління, що показали себе ефективними (в тому числі і “ноу-хау” менеджменту), в інші країни.
На передньому краї теоретичних розробок і тенденцій, що мають велику практичну вагу у даний час, виявилися ті напрямки, що найбільшою мірою відбивають сучасні умови функціонування організацій. Це викликано й орієнтацією на новітні технології, і проблемою ризикових інвестицій, і зростаючими вимогами до якості продукції, і прогнозуванням споживчого попиту і поведінки конкурентів, і домінантою стратегічного підходу в керуванні. Пошук і використання все нових і нових методів управління сучасними організаціями дозволяє говорити про появу так званих “організацій, що самонавчаються”. Вони прагнуть створити потужну корпоративну культуру, працюють на партисипативних і командних засадах, дозволяють вільний обмін інформацією, делегують повноваження і владу. Це дає можливість безперервно засвоювати нові знання як на рівні окремих працівників, так і на рівні компанії в цілому. Такі організації можуть використовувати різні теоретичні концепції для свого вдосконалення. Серед основних напрямків теоретичних узагальнень і розробок називаються наступні.1. Реінженіринг. Це – і теорія, і методи комплексного оздоровлення корпорацій, управлінського відродження з реконструкцією усіх без винятку елементів, включаючи систему людських мотивацій і стимулів. Це — перебудова на сучасній інформаційній і технологічній основі організації виробництва і управління з ясно поставленими цілями і визначеними засобами. У рамках цього напрямку розглядаються і нові імпульси підвищення ефективності, пов'язані зі скороченням розмірів і оптимізацією господарюючих суб'єктів, і потенціал матричних структур, що органічно сполучають лінійне і програмне керівництво, і можливості діяльності комплексних цільових команд, і багато чого іншого. Управлінський механізм налаштовується на оволодіння ринком – аналіз його місткості, організацію збуту товарів, способи стимулювання продажу, забезпечення конкурентноздатності товарів і послуг.