Економічна суть ринку праці

Основними задачами служби зайнятості в Україні є:

а) аналіз і прогнозування попиту і пропозиції на робочу силу, інформування про стан ринку праці;

б) консультування громадян і власників підприємств, установ і організацій про можливість отримання роботи і забезпечення робочою силою;

в) облік вільних робочих місць і громадян, які звертаються з питань працевлаштування;

г) допомога громадянам в підборі відповідної роботи, а роботодавцям в підборі необхідних працівників;

д) організація професійної підготовки і перепідготовки громадян;

е) представлення послуг відносно працевлаштування і профорієнтація працівників, що вивільняються і незайнятого населення;

ж) реєстрація безробітних і надання або в межах своєї компетенції допомоги, в тому числі матеріальної;

з) участь в підготовці перспективних програм зайнятості і заходів щодо соціального захисту різних верств населення від безробіттю.

Поряд зі службами зайнятості на ринку робочої сили велике значення придбаває державний фонд зайнятості, який формується за рахунок асигнувань з бюджетів різних рівнів, внесків підприємств. Установ і організацій, громадян, іноземних фірм і інших надходжень.

4.4. Сучасні тенденції та перспективи розвитку ринку праці України.

Сучасний розвиток ринку праці України проходить під знаком його необхідної адаптації до економичної ситуації, яка характеризуеться, насамперед, триваючим спадом виробництва, усе ще значною фінансовою розбалансованістю економіки, недостатюю динамічнистю заходів щодо реформування господарського механізму. Так, за 1992 — 1995 р.р. реальний внутришній валовий продукт скоротився більш як у двічі.

Тендеції, що складаються, відбивають, насамперед, реальні зрушення в лібералізації економіки України. Так можна оцінювати “роздержавлення” сфери зайнятості, виникнення можливостей альтернативної зайнятості в іншох секторах економики, самозайнятості і підприємства. Порівняно з 1993 роком у 1995 році питома вага працюючих у державному секторі в середньообликовій чисельності робітників і службовців у народному господарстві зменшилася з 80,4 до 70,2%. Найбільша питома вага недержавних секторів склалася в торгівлі, громадському харчуванні, заготівлях і збуті, в будівництві у фінансуванні та кредитуванні.

Розрахунки та соціологічні обстеження показують, що випереджаючими темпами відбувається деформалізація зайнятості. Розвиток недержавного сектора йде на стільки шляхом створення цивілізованної системи малого та середнього бізнесу, приватизації підприемств,скількі за рахунок перерозподілу населення у неформальну зайнятість, що як правило, не вимагає значних капіталів, здійснюється на свій страх і ризик, часто не реєструється.Верхню, меншу частину цього стрімко зростом чого айсберга видно у офіційній: вона налічує близько 2 млн. Чоловік (1995 рік) і складається з працівників малих приватних підприємств, зайнятих індівідуально-трудовою діяльністю, та зареєстрованих підприємців, які працюють у сімейних ферм. А також в особистих підсобних господарствах. Але більша частина перебуває в “тіні”, вона не враховується статистикою і може бути знайдена тільки соціальними обстеженнями. В 1995 році у неформальній сфері налічувалася близько 10 млн. Чоловік працездатнього віку, з них 1 млн. — в особистомупідсобному господарстві і 5,5 млн. чоловік — мають неформальну зайнятість як вторинну, 3,5 млн. — офіційно зайняті, але отримують доходи у неформальному секторі. Сьогодні в Україні, як між іншим, і в більшій частині країн, де є неформальний сектор, зайняті там не охоплюються доходами соціального захисту. Це створює досить серйозну проблему державної політики зайнятості.

Неформальна сфера розвивається нині не як сектор економики, а скоріше як вимушений і тому безперспективиний вид зайнятості. Але відхід матеріальних інтересів значної частини населення, особливо молоді, в “тінь” закономірно змінює трудову мотивацію, соціальні та професійні орієнтації, веде до зміни