Образ України у творчості Т.Г.Шевченко

Чуднi, чуднi люде! / 118-119 /

Кривавими малюнками «Гайдамакiв» Шевченко закликав своїх i чужих, щоб спам'яталися, щоб перекреслили давнi порахунки i почали життя нове, людське, чесне справедливе.

«Гайдамаки», попри свої безперечнi похибки, були й зостануться висловом протесту проти гнiту й кривди, образом яскравим, повним контрастiв, дисгармонiї, суворостi, мабуть, недалеким вiд того, чим була дiйснiсть.

Деякi дослiдники-шевченкознавцi закидали Шевченковi слов'янофiльство, вони вказували на те, що деякi мотиви ранньої творчостi Шевченка начебто зближують його зi слов'янофiлами. Це – поетизацiя минулого, шукання в минулому уроку й докору сучасностi, неперехiдних цiнностей; нацiональний бiль, протест проти нацiонального приниження i плекання нацiональної гордостi; заперечення чужої мудростi, картання «куцого нiмця»тощо; пояснення причин слов'янського розбрату; заклик до об'єднання слов'ян та iншi. Справдi, всi цi мотиви вищою мiрою притаманнi i слов'янофiлам. Але придивимося до їхнього змiсту й характеру у Шевченка. В раннiй перiод творчостi йому дiйсно властива була деяка iдеалiзацiя минувшини свого народу, власне перiоду козаччини. Але що в нiй цiнував поет, що iдеалiзував? Насамперед волю, боротьбу за волю, вiдчайдушнiсть i самопожертву, великiсть вдач i доль, якi народжувалися в оборонi рiдної землi, нескоренiсть i незмиренiсть – усе те, чого, на його думку, бракувало сучасникам. Це був урок минулого сучасностi, але з того уроку видобувалися зовсiм iншi цiнностi. У Шевченка набагато тверезiшiй i глибший пiдхiд до iсторiї, гiркiше i мужнiше її розумiння. Вiн не втiшає себе iлюзiями, вiн розумiє, що все минає не для того, щоб повернутися. І народ нiколи не поверне собi втраченого в тому самому виглядi. Вiдчуття неповоротностi руху вiд самого початку було властиве поетичнiй фiлософiї Шевченка. Шевченко хоче нової України, а в минулому шукає традицiй волi й героїзму, щоб знайти надiю, приклад, силу для боротьби за цю нову Україну, зрештою – iсторичне право на неї.

«Кобзарем» i «Гайдамаками» добув собi Шевченко вiдоме iм'я по всiй Українi, розумiється, зразу i головним чином серед iнтелiгентiв. Шевченко iз козачка-крiпачка вирiс у поета-велетня. Процес росту кожного великого чоловiка – рiч незвичайно трудна для iсторика, у Шевченка тим труднiша, бо вiн вирiс неймовiрно скоро, серед виняткових обставин.

Всi думки, вiршi були присвяченi рiднiй країнi, розлуку з якою поет дуже важко переживав. Гостре вiдчуття своєї невлаштованостi, самоти, недолi на чужинi, жадання зустрiчi з батькiвщиною, з матiр'ю Україною надихали його ранню поезiю.

По чотирнадцятьох лiтах розлуки з батькiвщиною здiйснюється вiддавна наболiла мрiя Шевченка, i весну 1843 року вiн зустрiчає «на нашiй не своїй землi». /290/

Рiч ясна, що побачив вiн не зовсiм ту саму прекрасну й безталанну Україну. Завжди по-селянському тверезий, вiн зайвих iлюзiй не мав нiколи, надто ж тепер, ставши людиною вiльною, освiченою i свiдомою iсторичної трагедiї України.

Народ стогнав у неволi, в темнотi, в нуждi, свої пани не згiрш чужих орали хлопами, Україна була в них хiба на словi, а на дiлi один тяжкий глум над нею. «Скрiзь був я i скрiзь плакав»,- говорив потiм Тарас Шевченко.

В перiод 1843-45 рокiв Шевченко залишив зшиток, затитулований «Три лiта», в якому започаткував нову добу української iсторiї, новий iсторично-нацiональний процес, що триває з перервами вже бiля вiку, потужнiючи з кожним десятилiттям.Звертаючись в творi «І мертвим, i живим, i ненарожденним землякам моїм в Украйнi i не в Украйнi моє дружнєє посланiє», Шевченко докоряє своїм землякам за те, що вони утримують крiпацький устрiй, що не люблять рiдного краю, що на чужинi шукають для себе вдоволення, значить, не творять власної культури, не вчаться так, як треба, що не мають свого власного погляду на рiдну справу, що фальшиво тлумачать iсторiю власного народу, що гiрше ворога свою власну матiр розпинають.

Характерно, що Шевченко в посланнi «І мертвим, i живим…» своє гостре викриття фальшивої iдеалiзацiї iсторiї України, надто гетьманства, розгортає в контекстi загальної саркастичної характеристики слов'янофiльської моди. Дуже точно i справедливо визначає вiн її панську природу i книжне, теоретичне походження – на вiдмiну вiд свого народного почуття України. Не приховує iронiї i щодо захоплення панiв-українофiлiв (чи то українських слов'янофiлiв) проблемами, кажучи по-сучасному, зарубiжних слов'ян. Справдi: так бiдкаються клопотами далеких братiв, наче в себе немає клопотiв; так їм спiвчувають, що й свого реального становища не бачать.