Зворотний зв'язок

Психологізм в новелах П.Меріме

1. Становлення П.Меріме як письменника-новеліста

Проспер Меріме – один з чудових французьких критичних реалістів 19 століття, блискучий драматург і майстер художньої прози. На відміну від Стендаля і Бальзака Меріме не ставав володарем дум цілих поколінь; вплив, зроблений ним на духовне життя Франції, було менш широким і могутнім. Однак естетичне значення його творчості величезне. Створені ним твори нев'янучі: настільки глибоко втілена в них життєва правда, настільки досконала їхня форма.

В далекому ХІХ сторіччі у великому місті Парижі, в родині художників народився один із видатних синів Франції, який став світовою зіркою не останньої величини – Проспер Меріме (1803 – 1870).

Майбутній письменник народився в 1803 році в Парижі в заможній родині. Закінчивши ліцей він пішов навчатися на юридичний факультет Паризького університету. Однак юриспруденція зовсім не цікавила його.

Коло інтересів і естетичні погляди молодого Меріме визначилися рано, склавшись вже в колі родини: батько його був художником, послідовником Жака Луї Давида, провідного представника мистецтва революційного класицизму; мати теж художниця, жінка різнобічної освіти, навчила сина малюванню, познайомила його з ідеями французьких просвітителів 18-століття. У дитинстві Проспер Меріме із захопленням читає Шекспіра і Байрона в оригіналі, а в шістнадцять років разом зі своїм другом Жаном-Жаком Ампером (сином великого фізика) він береться за переклад видатного пам'ятника англійського предромантизму –“Пісня Оссіана” Д. Макферсона.

Знайомство молодого Меріме з літературно-художнім середовищем Парижа (у двадцяті роки він став одним з учасників кружка Етьєна Делекруза, художника, критика мистецтва і теоретика поезії), а в 1822 році - з Стендалем, людиною, що має великий письменницький досвід, сприяла подальшому поглибленню естетичного кредо Меріме, визначила його критичне відношення до режиму Реставрації, симпатії до лібералів.

Становлення Меріме-письменника відбувалося в часи запеклої боротьби між літературною молоддю, що тягнулася до відновлення французької літератури, і письменників старшого покоління, які надають перевагу перевіреним часом канонам класицизму. Меріме, знаходячись у дружніх відносинах з Гюго - головою і надуманим вождем романтичної молоді, а також зі Стендалем, підтримав їх у боротьбі з класицизмом і прийняв у цій боротьбі особисту участь.

Письменник пройшов довгий і складний творчий шлях. Як художник він завоював популярність і визнання раніше Стендаля і Бальзака, у роки, коли романтики тільки піднімалися на штурм твердині класицизму, а література давала перші паростки.

Внутрішній вигляд Меріме, наявні його світовідчуттю протиріччя, особливості його художньої манери неможливо осягти, без огляду на своєрідності пережитої ним еволюції. Художній розвиток Меріме виявився найтіснішим чином пов’язаним з ходом громадського життя країни Його основні віхи в цілому збігаються з переломними, ключовими моментами історії Франції, і насамперед – з революціями 1830 і 1848 років.

Інтерес до самостійної літературної творчості став виявлятися в Меріме ще на початку 20-их років, у студентську пору.

Незабаром після знайомства зі Стендалем і починається самостійна літературна діяльність Меріме.

Вперше, однак, широку популярність Меріме завоював у 1825 році, опублікувавши збірник п'єс “Театр Клари Газуль”. Меріме видав свій збірник за твір деякої – вигаданої ним – іспанської акторки і суспільної діячки Клари Газуль. “Театр Клари Газуль” - надзвичайно самобутнє явище у французькій драматургії двадцятих років 19 століття. П'єси Меріме, пронизані симпатією до визвольного руху іспанського народу, звучали задерикувато, дихали оптимістичною вірою в неминучість перемоги прогресивного початку.

Сучасників Меріме, що звикли до великих міркувань, уражало в п'єсах письменника стрімкий розвиток дії, безупинне чергування коротких виразних сцен, повне ігнорування правил про три єдності, несподівані і різкі переходи від сатиричних епізодів до пасажів.

Наступні твір Меріме названий ним “Гюзла” (“Гуслі”), був знову зв'язаний з літературною містифікацією. Містифікація Меріме увінчалася блискучим успіхом. Пушкин і Міцкевич прийняли створені його уявою добутки за твори слов'янської народної поезії і рахували можливим деякі з них перекласти на рідну мову (Міцкевич перевів баладу “Морлак у Венеції”, а Пушкін включив у свої “Пісні західних слов'ян” переробку одинадцяти поем “Гюзлі”).


Реферати!

У нас ви зможете знайти і ознайомитися з рефератами на будь-яку тему.







Не знайшли потрібний реферат ?

Замовте написання реферату на потрібну Вам тему

Замовити реферат