Англійський класичний реалізм в літературі

поряд з іменем Діккєнса часто можна почути термін “різдвяна філософія”. “Різдвяна філософія”, пов’язана із народною вірою у непереможну силу добра, у чудесне покарання гріху і не менш чудесну винагороду добру, є пов’язаною із релігійними переконаннями як самого письменника, так і з духовними орієнтирами вікторіанської Англії. Найбільш наявно “різдвяна філософія” розкрилася у “Різдвяних оповіданнях”, але у “Записках Піквікського клубу” вона теж є присутньою, коли прямо ( у вставних новелах про різдвяні чудеса ), коли опосередковано – через авторське ставлення до світу, через ідеалізацію сімейних відносин, через естетичне сприйняття звичаїв і побуту “старої доброї Англії”( на основу творів Діккєнса, взагалі, можна писати етнографічну вікторіанської енциклопедію Британії ). Чому ж тоді Діккєнса вважають реалістом? Відповідь можна знайти вже у “Записках Піквікського клубу”, як на рівні зображення реальних тенденцій, які на той час існували у суспільстві ( положення безробітних було незавидним, часто їх чекали робітні доми, в одному із яких опинився містер Піквік ), так і на рівні вставних новел ( теж прийом запозичений у Сервантеса ). Історії, які розповідають люди, можуть нагадувати різдвяну казку, а можуть лякати правдою життя, як наприклад новела про смерть актора, що спився і не вірив у людську природу власної дружини, тому що, на його думку, людина не могла б витримати того, що випало на її долю. Звичаї юридичних контор, справжній механізм “найдемократичніших виборів у світі”, мораль безсовісних пасторів-сектантів показані у комічному забарвлені. Але за комічними картинами стоїть гірка правда про вади суспільства, яке, треба зазначити, ніколи не буває ідеальним.

романи “Пригоди Олівера Твіста” ( 1838 ), і “Життя і пригоди Ніколаса Нікльбі” ( 1839 ), також, як і “Записки Піквікського клубу”, поєднують в собі романтичні і реалістичні тенденції. Знавець столичних окраїн надає реалістичну картину життя злиденних їхніх мешканців, розповідає про жорстокі звичаї, які панують в середовищі карних злочинців ( і що є цікавим: вони не дуже відрізняються від звичаїв притулків для дітей-сиріт ). Син невідомих батьків, Олівер Твіст, проходить через жахи виховних домів для дітей жебраків, де прохання про додаткову ложку каші сприймається як бунт і ознака природних злочинних схильностей, через злочинне середовище, і тут Діккєнс, безумовно, є реалістом. Але який же Діккєнс без “різдвяної філософії”? В “Олівері Твісті” вона розкривається на рівні чудесної зустрічі Олівера з добрим містером Браунлоу, яка корінним образом змінює життя хлопця. Завдяки друзям, Олівер взнає таємницю свого народження, отримує багатство і соціальний статус. Все, нібито, закінчує традиційний happy end, але спогади про Ненсі, яка загинула, намагаючись вирвати Олівера із світу злочинців, назавжди залишаються в його душі.“Олівер Твіст” вже досить ясно окреслює моральну позицію письменника, який усе життя вважав своїм обов’язком захист соціально незахищених верств суспільства, тим паче, що сам пройшов у дитинстві через злидні тотальної бідності. З іншого боку – глибока релігійність утримувала Діккєнса від підтримки революційного руху чартистів, на чолі якого, на думку письменника, стояли морально незрілі люди ( цим проблемам присвячено роман “Барнебі Радж” ). Вікторіанська релігійність проявилася і на розумінні завдань письменника, який, на думку Діккєнса, повинен сприяти моральному здоров’ю суспільства. Мода на “н’югетський роман” ( Н’югет - найбільша тюрма Лондона, якої зараз не існує; “н’югетський роман” – жанр, присвячений життю злочинного світу, який “н’югетський роман” показував у піднесеному, благородному вигляді ). У передмові до “Олівера Твіста” письменник заявив: головним завданням цієї книги є показ “суворої правди”. Завдяки важкому дитинству, Діккєнс непогано розбирався у законах злочинного світу, і, на відміну від численних комерційних романів, показав життя злочинних товариств без прикрас, без рицарського забарвлення.

Діккєнс вірив у можливість морального вдосконалення суспільства засобами літератури. Тут він виступає послідовником європейських просвітників ( Свіфта, Філдінга, Дідро ), тому ідеал грошей протиставиться у нього ідеалу щасливої родини. Англія й Америка ХІХ ст. швидко йшли шляхом комерціалізації суспільства, духовність від цього, безумовно, страждала, страждало й милосердя. США наживалися на рабській праці негрів, у Британії негрів замінили білі, які по 14 годин працювали біля розпечених мартенів, перетворюючись на жалюгідні придатки до машин. До соціального миру у Британії ще було далеко. Заробітна платня робітників не дозволяла, навіть постійно топити у житлових приміщеннях. Англія, особливо промислових районів ( Манчестер, Бермінгем, Н’юкасл ) зображена Діккєнсом у символіко-реалістичному ключі. Це величезний “холодний дім”, в якому немає ані добра, ані милосердя. Лондон Діккєнса це не парадне місто, яке приваблює своєю респектабельністю, це квартали бідняків, де у будь який час можна опинитися на вулиці через несплачену квартирну оплату, де горе сусідить із радістю, причому радістю сумнівною, часто пов’язаною із пляшкою. Пізніше подібним шляхом піде Достоєвський, який завжди називав Діккєнса в числі своїх літературних вчителів. Він покаже Петербург не як “нову царицю”, а як місто страшного клімату, брудних трактирів і повних клопами меблірованих кімнат. Даниною “холодному дому” можна вважати роман Діккєнса “ Торгівельний дім Домбі і син. Торгівля оптом, в роздріб і на експорт ” ( 1848 ), в центрі якого поставлено людину абсолютного прагматизму. Дім містера Домбі, де каміни не гріли навіть тоді, коли у них палав вогонь, а їжа здавалась холодною навіть тоді, коли її подавали гарячою, набуває символічного значення. Він узагальнює сучасну Діккєнсу Англію, де у погоні за прибутками люди почали забувати про те, без чого рід людський припинить своє існування – про добро й милосердя, про красу і про зв’язок із природою. Життя містера Домбі на 100 % складається із бізнесу. Планету Земля, і більш того – Сонячну систему - він сприймає тільки на рівні ареалу власного бізнесу. Краси морів і річок, на які він дивіться як на засіб пересування кораблів із товаром, для нього не існує, для нього взагалі не існує у цьому світі нічого, що не стосується його фірми. Син для містера Домбі має значення, тому що він успадкує фірму. Дочка ж є для нього не більш, ніж “фальшивою монетою”, тому що ніякої кориті фірмі бідна Флоренс принести не може. Безумовно, Діккєнс утрирує і особисті риси містера Домбі, створюючи не стільки людський характер, скільки образ ділового механізму в обличчі людини. Тому і будинок містера Домбі, в якому не може вижити маленький Поль, з якого тікає молода, красива дружина Едіт ( яка так і не принесла нового спадкоємця ), який залишає також Флоренс, нагадує ангар, не дивлячись на багате вбрання. Казкова гіперболізація, взагалі, була притаманною творчості Діккєнса. Але містер Домбі одночасно є типовим образом, типовим представником світу бізнесу. Типовими є і інші “злодії” роману – “неперевершена людоїдка” місіс Піпчін, люди-чудовиська - містер Блімберг, містер Каркер, місіс Чік. Світ роману у дусі казкової естетики розділяється на темний і холодний світ Зла і світлий і теплий світ Добра, в якому мешкають не люди комерції, а “люди серця” ( кочегар Тудл та його дружина, капітан Катл, покоївка С’юзен Ніппер, містер Тутс ).у 1853 р., виступаючи у Бермінгемі не урочистому святі, яке було присвячено присудженню письменникові звання національного художника Англії, Діккєнс стверджував, що література “ повинна бути вірній народу, повинна боротися за його добробут і щастя”. Ці слова можна вважати кредо життя й творчості письменника. Він ніколи не зраджував цьому принципу і в романах 50-х рр. ( “Холодний дім”, “Скрутна година”, “Крихітка Дорріт” ). Він показує страйки робітників, які прокотилися по всій Англії у 40-х рр., злиденні долі мешканців боргових в’язниць і робітних домів ( які письменник зобразив у “Крихітці Дорріт” у вигляді Двору Розбитих Сердець ), дитячу працю, за яку платять копійки, і яка руйнує дитячі долі. В статті “До робітників” Діккєнс писав: “Робітники повинні зрозуміти, що вони повинні сподіватися тільки на себе самих. Якщо вони самі собі не допоможуть, їм ніхто не допоможе”. Одночасно письменник гуртує діячів літератури навколо журналу “Домашнє читання”, який він почав видавати у 1850 р., і намагається зробити для обездолених як можна більше. Його романи втрачають безневинність, їхній тон стає суворим і стриманим. У романі “Скрутна година” письменник показує ( знову гіперболізуючи, загострюючи образ ) типове промислове місто Кокстаун, в якому люди не бачать сонця, тому, що коли вони йдуть на роботу, сонця ще не має, а коли повертаються – воно вже зайшло. Ці напівроботи не бачили в світі нічого, окрім машин й височезних труб, окрім лікарень, схожих на в’язниці, і в’язниць, схожих на ратуші. Керують ними двоє переконаних позитивістів й нігілістів – фабрикант Баундербі й попечитель школи, “видатний педагог”, містер Гредграйнд. Томас Гредграйнд проводить страхітливий експеримент. У школі, якій він керує, дітей виховують за принципами прагматизму і позитивізму. Вихованці повинні якнайможна більше знати, і якнайможна менше відчувати, Дисципліна у школі є залізною. Дітей називають не за власними іменами, а за номерами. Поступово ми розуміємо “сверхмету” цієї чудернацької школи. Діти виростуть і будуть працювати на містера Баундербі і містера Гредграйнда, також, як їхні батьки. Містер Гредграйнд вирощує нові придатки до машин, які повинні якнайможна більше походити на машини. Жорстоку систему Гредгранда нібито ніщо не може зламати. Роботи не знають протесту. Неочікувано до Кокстауна приїжджає трупа циркових акторів, дочка одного із них, маленька Сісі, попадає у “школу-холодільник” і починає чинити опір, тому що, на відміну від інших учнів Гредграйнда, психіку яких вже спаплюжено, Сісі є нормальною дитиною. Діккєнс показує не тільки нелюдськість прагматизму, який втілюють Гредгранд і найкращий учень школи Бітцер, а і нелюдскість тих плодів, які надає система утилітарного виховання ( не випадково окремі розділи книги мають назви “Сів” і “Жнива”, “Збір у житниці” ). Педагогічна система Гредграйнда обернулася проти нього ж самого: коли безпорадний старий вчитель звернувся за допомогою до вже дорослого Бітцера, якого він колись так вихваляв за те, що він сходу міг сказати, скільки зубів має кінь ( “двадцять чотири корінних, чотири бокових і дванадцять різців” ), утилітарно налаштована людина відмовила йому ( адже Гредграйнд більше не був потрібен Бітцеру, оцінок він більше не ставив ). “Чи є в тебе серце?” – запитує зраджений вчитель. “Без серця, сер, кров не могла б обертатися тілом”, - холоднокровно відповідає зрадник. Трагічно складається доля сина й дочки Гредграйнда, яких теж було виховано і вивчено з метою фактично-утилітарного підходу до світу. Луїза вийшла заміж за самого містера Баундербі ( він є казково багатим, такої пропозиції ніяк не можна було пропустити ). Про кохання, безперечно, у цьому шлюбі ніхто не думав. І тепер Луїза не живе, а існує. Том стає карним злочинцем. Тому що користолюбство перемагає моральні забобони. Любов, обов’язок, вдячність – взагалі є поняттями, не знайомими душі Тома. На дорікання зі збоку батька Том відповідає: “На кожну тисячу добрих людей завжди приходиться один нелюда. Такими є закони статистики. Ти втішав цим законом інших, а тепер спробуй втішитися ним сам”. Не дивлячись на те, що Кокстаун чинить враження музею воскових ляльок, де існують не люди, а манекени, яких виліпили містер Баундербі і містер Гредграйнд, поступово виявляється, що там іще залишилися живі люди. І вони готуються до страйку, тому що іншого виходу в них не має. Хоча і тут Діккєнс залишається вірним християнству і “різдвяній філософії”. Люди, які очолюють рух працівників, оцінюються письменником по-різному. Чартист Слекбрідж є небезпечним демагогом, людиною без моральної відповідальності. Він затягає робітників до насильницьких дій, не думаючи про те, що таким чином вони не доб’ються для себе нічого, а, скоріш за все, опиняться у в’язниці, як карні злочинці. Слекбріджу протистоїть прихильник “моральної сили”, чесний і спокійний робітник Стівен Блекпул. Блекпул йде шляхом християнина, і коли Слекбріджа та інших прихильників насильницьких дій заарештовують, і примара каторги починає маячити перед ними, Блекпул відважно захищає їх: “Не вони є причиною анархії, сер, - каже він фабриканту Баундербі, - не вони її затівають”.залишаючись противником класової боротьби, Діккєнс у 1855 р. займає непримириму позицію по відношенню парламенту, який, на його думку, займається антинародною діяльністю. У своїй промові, яку було спрямовано на захист Асоціації по проведенню реформи керування країною, письменник проголошує право народу на “своє слово”, вважає необхідним уведення до парламенту представників соціальних низів, які мають об’єднатися “натхнені патріотичними і лояльними ( тобто ненасильницькими, законними – С.Д.) почуттями, заради досягнення великих мирних конституційних змін”. Із періодом суспільної боротьби є пов’язаним час написання роману “Крихітка Дорріт” ( 1857 ), в якому ми бачимо трагічну долю пересічної англійської родини, яка вже давно мешкає у борговій тюрмі. Маленька Емі ( крихітка Дорріт ) прямо у тюрмі і народилася, тому що судова справа її батька, Уільяма Дорріта, загубилася десь у столах байдужих чиновників у Міністерстві Тяганини. Міністерство Тяганини, взагалі, набуває значення реалістичного символу, за яким стоїть проблема байдужого ставлення великої держави до маленької людини. Дві впливові родини практично повністю керують країною. Це Поліпи й Чванинги . Саме вони допомагають “жирним захищатися від виснажених”. Державу Діккєнс зображує у вигляді старого кораблю, обліпленого поліпами. Поліпи скоро відправлять корабель на дно, але їх це не турбує. Тому корабель повинен потурбуватися про себе сам, і якнайможна швидше відірвати поліпів від бортів.