Англійський класичний реалізм в літературі
Взагалі англійський класичний реалізм відрізняється зосередженням на проблемах гріху й моралі, несе в собі сильний християнський вплив. Названа особливість є неодмінною рисою вікторіанської епохи, яку названо на честь правління королеви Вікторії ( 1837 – 1901 ). Вікторіанська епоха вважається однією з провідних в історії Англії. Традиційне обличчя країни було сформовано саме тоді, коли після суворого протистояння “голодних сорокових” держава прийшла до соціального компромісу. Починаючи із 30 – 40 рр. англійські романтичні школи починають втрачати домінуючи позиції у мистецтві, а у 50 – 60 рр. реалізм отримує кінцеву перемогу. Хоча романтизм продовжує існування, поступово переходячи у стадію неоромантизму (Керолл, Стівенсон, “Братство прерафаелітів” ). Особливої уваги заслуговує школа “сенсаційного роману” ( Ч.Рід, У.Коллінз ), письменників якої вважають нащадками Діккєнса. Хоча на них, скоріше, мали вплив романтичні школи, а також традиція “ґотичного роману”, що була розповсюдженою в Англії ще наприкінці ХУІІІ ст. Великий майстер детективу Уілкі Коллінз (“Жінка у білому” ( 1860 ), “Місячний камінь” ( 1868 ) ) наповнював свої романи таємничими фігурами й неймовірними пригодами. Але з розвитком дії таємничі події виказують реалістичне підґрунтя. Містичний привід жінки, яка з’являється вночі біля сільського маєтку, виявляється не привідом, а психічно хворою людиною, закатованою насильством поміщика-сусіда. Неймовірні пригоди, які розгортаються в будинку коло моря в романі “Місячний камінь”, викривають жадібність англійських колонізаторів, один з яких викрав камінь з індуїстського храму і потерпів через те від віруючих індусів.
Одночасно із “сенсаційним романом” в англійській літературі з’являється позитивістський напрямок ( Троллоп, Джордж Еліот ). Романтик Натаніель Готорн писав про “Батсершистські Хроніки” Троллопа: “Вони прийшлися мені як раз до смаку – вагомі, тілесні, вигодувані яловичиною і натхнені елем; вони є настільки реальними, наче якийсь велетень відрубав шматок землі і поклав його під скло зі усіма людьми, які займаються собі своїми повсякденними справами і не знають, що їх виставили напоказ. Ці книги є англійськими, як біфштекс”. І хоча в романах позитивістів є відсутніми таємничі фігури, туман, сутінки і лиховісні шаги, їх об’єднує з романістами “сенсаційної школи” відсутність віри у нереальне.Вікторіанський прагматизм із лихвою компенсує творчість серйозного математика Чарльза Доджсона, який писав під псевдонімом Льюіс Керолл. Його “Аліса в Країні Чудес” ( 1865 ) і “Аліса поза Дзеркалом” ( 1872 ) на перший погляд примикають до романтичної традиції літературної казки. Але це не зовсім так. Фольклорна казка ( і в цьому романтики-казкарі їй наслідували ) ґрунтується на вічних законах буття, які обов’язково повинні залишатися незмінними. Керолл уводить до своїх чудернацьких оповідей нонсенс. Несінитниця набирає змісту, стає важливою частиною образної системи. Березневий заєць і капелюшник, які здавна живуть в англійських прислів’ях ( “скажений, що березневий кролик”, “скажений, що березневий заєць”, “скажений, що капелюшник” ), в романах Керолла приймають участь у традиційному англійському чаюванні. Пригоди маленької Аліси нагадують сон, в якому руйнується традиційний простір і час, звичні закони фізики, і навіть мова починає “божеволіти” ( згадаємо знаменитого Бармаглота ). Але, на відміну від подібних фантазій Кольріджа, де Квінсі або Шеллі, фантастика Керолла не викликає жаху. Автор дивиться на світ весело і добродушно. Природу оригінального світу Керолла дотепно визначив його послідовник Честертон, який говорив, що в творах оксфордського математика англійський розум, який звик до порядку й респектабельності, нібито знаходиться на канікулах.
Ф.Достоєвський написав у щоденнику у 1873 р.: “ми, російською мовою, я є впевненим у цьому, розуміємо Діккєнса також, як і англійці… Проте, яким типовим, своєрідним і національним він є!” В.Набоков вважав, що майже не самий популярний у світі з англійських письменників, насправді сприймається англійцями не так, як представниками інших націй, і що Діккєнс є настільки національним письменником, що зрозуміти його не англійцю практично не можливо. Морально-естетичний ідеал Діккєнса є англійським морально-естетичним ідеалом, більш того – простонародним морально-естетичним ідеалом. Він зливається із стихією народної казки, де злодії перетворюються на добродійників і де зло завжди буває покараним завдяки дивним збігам і втручанню інших сил, які постійно контролюють життя людства. Діккєнс є письменником яснооких дітей; молодих людей із рицарською поведінкою і престарілих диваків, чиї серця не сприймають зло. Одночасно Діккєнс є письменником дивовижно-лиховісних образів. Світле і темне начала ведуть постійний двобій на сторінках його творів, і добро завжди перемагає, якщо не фізично, то духовно.
В творчості Діккєнса виділяють чотири періоди. Перший ( 1833 – 1841 ) – “Нариси Боза”, “Посмертні записки Піквікського клубу”, “Пригоди Олівера Твіста”, “Життя і пригоди Ніколаса Нікльбі”. Другий період ( 1842 – 1848 ) – “Американські нотатки”, “Життя і пригоди Мартіна Чезлвіта”, “Різдвяні оповідання”, “Домбі і син”. Третій період ( 1849 – 1859 ) – “Девід Копперфільд”, “Холодний дім”, “Скрутна година”, “Крихітка Дорріт”. В останнє десятиріччя свого життя Діккєнс створює романи “Великі сподівання”, “Наш спільний друг”, починає, але не встигає завершити роман “Таємниця Едвіна Друда”.
Один із найавторитетніших біографів Діккєнса, Х.Пірсон, вважав, що важке дитинство письменника зіграло позитивну службу у плані формування подальшого стилю художника: “у лондонських хрущобах він, сам того не розуміючи, отримував свою справжню освіту… блукаючи містом, його похмурими окраїнами, він, непомітно для себе отримував матеріал, з якого йому стояло створювати своїх героїв”. До цієї думки приєднався Г.Честертон: “… фабричні колеса… виготовляли ваксу і одночасно – найславетнішого оптиміста століття”.