Життя і творчість Григіра Тютюнника
Через два тижні цей клас було ліквідовано за малим контингентом, і я опинився в російському першому класі. З того часу і до 1962 року я розмовляв, писав листи (іноді оповідання) виключно російською мовою, окрім років 1942-1949-го, коли я знов опинився в селі біля матері. До цього я був старцем в повному розумінні цього слова. Ста¬лося се так. На початку війни тьотя народила мені сестри¬цю. А дядю забрали на фронт. Уже в сорок другому році почався голод. Я їв тоді картопляну зав'язь, жолуді, пробу¬вав конину — коли вона кипить, з неї багато піни...
Люди, дивлячись на змучену тьотю і на нас, голодненьких дітей, порадили мені чкурнути до матері на Полтавщи¬ну, щоб легше стало всьому сімейству,— голод як-не-як. Я так і зробив. Йшов пішки, маючи за плечима 11 років, три класи освіти І порожню торбинку, в котрій з початку под¬орожі було дев'ять сухарів, перепічка і банка меду — зем¬ляки дали на дорогу. Потім харчі вийшли. Почав старцю¬вати. Перший раз просити було неймовірно важко, соромно, одбирало язик і в грудях терпло, тоді трохи привик.
Ішов рівно два тижні. Через Слов'янськ, Краматорськ, Павлоград (чи Конград), Полтаву, Диканьку, Опішню. А слідом за мною, коли трохи полагодилося із залізницею, приїхала і бідна моя тьотя з грудною сестричкою.Зажили ми в селі. Потім хату спалила бомба, І ми опи¬нилися в чужих людей — те, що було І в Донбасі: міняли квартиру за квартирою, бо ніхто довго не хотів держати постояльців з двома дітьми. Так і в селі було.
Після Перемоги повернулися дядя І поранений, забин¬тований уже до смерті Григорій — аж тоді ото я його взнав трохи ближче, бо він мене іноді гладив по голівчині і казав щось хороше, лагідне. Видно, взнав, що я теж устиг на¬страждатися, хоч і не розуміючи того до пуття.
У 1946 році після закінчення п'ятого класу пішов я в Зіньківське РУ № 7, щоб мати якусь одежину і 700 грамів хліба на день. Вони, оті 700 грамів, і врятували нас Із ма¬мою у 47-му: я носив «з города» щодня по шматочку, глев¬кому і сплюснутому, в кишені, як порожній гаманець.
Восени нам, ремісникам, вручили атестати слюсарів п'ятого розряду і одвезли машинами до Охтирки. А звідси поїздом — до Харкова, на завод ім. Малишева. Там нам да¬ли гуртожиток (одна кімната — загін на 68 душ) І роз¬поділили по цехах. Став я належати до пануючого класу, ходив через оспівану заводську прохідну... їв по талончи¬ках у цеховій їдальні, одержував 900 крб. щомісяця, доки не закашлявся од Іржавчаної пилюки поганим, нездоровим кашлем. І вирішив: додому, додому! В колгосп, до матері! Та ще й закохався був нишком у шилівську таки дівчинку. Туди, туди! Там — краще, хоч і їсти впроголодь.
Пішов у колгосп. Орав, волочив, косив, погоничував біля волів (їх звали «ледачі») — важко було, а тут ще й з «коханням не повезло», бо хто ж дозволить дівчинці-школярці сидіти біля червоноармійської могилки вечорами, як парубок голий, босий, хати не має, та ще й батько в тюрмі.
Коли це якось восени, саме молотили, кличуть мене до зіньківської міліції. «Утік з Харкова?» — «Ні. Сів, та й поїхав».— «А закон про три роки знаєш?» — «Знаю».— «Ну-от». Обрізали на моєму рам'ї ґудзики — І в КПУ. Потім су¬дили. В залі були мама І я з міліціонером. А за столом — народний суддя і народні засідателі. Дали мені чотири місяці. Колонію знаєте в Полтавській області? Ото я там відбував кару — чотири місяці. Коли мене випускали, табірний бібліотекар сказав мені на прощання: «Тебя випускают? Ах, жаль, хороший читатель был...» В таборі я взнав Тургенєва І Герцена («Кто виноват?», «Отцьі и дети», «Запи¬ски охотника»).
А повернувшись додому, прочитав «Кавалера Золотой Звезды» і ненавиджу його й по цей день: я знав уже інших кавалерів...
І знову колгосп. Тепер уже коли заставляли робити щось дуже важке, то натякали, що не тільки мій батько во¬рог народу, а і я тюряжник. А тут мама приймака прийняли...
Пішов я та й завербувався у Донбас — край мого дитинства. Будував Миронгрес (це під Дебальцевим) і зажив, і сказать, самостійною житухою. Навіть посилки матері слав: калоші, матерійкк на піджачок тощо. Слюсарював, їздив на машинах, майстрував і т. ін.
У 50-му і до осені 51-го знову жив у дяді і тьоті, пра¬цюючи тепер уже в гаражі при шахтобуді Краснолуцької автотранспортної контори.
В листопаді 51-го року — армія. Владивосток... Словом, нині орденоносне Примор'я. Радистом був чотири роки. Отут-то я і взявся за самоосвіту. Та так, що по демобілізації пішов після «законних» п'яти класів спочатку у восьмий, потім у десятий клас вечірньої школи. Токарював у Щотовському вагонному депо — обточував колеса — і вчився.